Глава 12. Північ

1. Інший голос

Тепер говоритиму я, Стефан. Дружина каже, що в кожній родині хтось має розповідати, а вона вже розповіла десять глав. Тож я записую свої — бо Іванко навчив мене: те, що не записано, переказують неправильно. А переказ неправди — це другий вид війни.

Я виїхав із дванадцятьма кінними, Іванком та Йоганом. Іванка узяв за порадою дружини: «Він уміє розмовляти з людьми, які старші за нього, і не боїться нікого, крім собаки злих господарів». Друге ми перевіряли чотири роки. Перше підтвердилося на третій день дороги.

2. Трактир

На третій день ми зупинилися на постоялому дворі за двадцять кілометрів від кордону. Двір був повний: вози, купці — і троє чоловіків, які пили мовчки й дивилися на нас так, як дивляться не на подорожніх, а на товар. Я побачив це не одразу. Іванко помітив миттєво. Він підійшов до мене з кухлем і прошепотів:

— Дядьку Стефане. Ті троє не їдять. П'ють і дивляться на наших коней. Коні хороші, але не настільки, щоб розглядати їх цілу годину.

— Отже?

— Отже, вони рахують. Дід-лісничий каже: коли люди рахують не гроші, а тебе — вони працюють на того, хто заплатить за підрахунок. Я піду запитаю в них про дорогу. Хто рахує, той знає дорогу краще за всіх.

Він пішов. Я мав би його зупинити. Йому було вісім років, я мусив його зупинити — і не зупинив. Бо в цей момент зрозумів, що він зробить це краще за мене, а головне — безпечніше. Восьмирічного хлопчика бояться менше, ніж короля з охороною. Хлопчика розпитують. Короля вивчають.

Іванко просидів із ними пів години. Повернувся й сказав:

— Вони возять зброю на північ. Уже місяць. Не для армії — для «мисливців короля». «Мисливців короля» у них у рукавах по всьому кордону, і кожен третій мисливець бачив менше зайців, ніж нашого палацу. І ще, дядьку Стефане: вони питали про тебе. Не про твоє ім'я — про волосся твоєї дружини, і чи воно справді таке. Я відповів, що ще довше. Вони повірили, бо зацікавилися. Дід-лісничий каже: вигаданим не цікавляться.

3. Малий король

Приймали нас у столиці — у палаці, що був більшим за наш і набагато холоднішим. Це перше, що я відчув: холод там ішов не від каменю, а від людей. Прислуга не розмовляла. Рада не розмовляла. Говорив лише канцлер — і розмовляв так, як говорять шахісти, які грають із самі собою й погоджуються за обидві сторони.

Короля я побачив на другий день. Він увійшов до зали швидко, без свити, з ножем на поясі (нікого з ради це не здивувало, і це вже сказало мені про його раду більше за всі промови), і сів не на трон, а на стілець поруч. Зсунув трон поглядом — як зсувають нецікаву книжку.

— Отже, — сказав він. — Ви — король, який одружився з жінкою з килимом. Я читав про килим. Мій канцлер каже, що це хитрість і що килим тчуть ченці, а вам приносять. Мій канцлер багато чого каже. Я посадив його сюди, біля дверей, щоб він чув, як я розмовляю з вами без нього.

Я подивився на канцлера біля дверей. Обличчя канцлера було як у людини, яка чує це не вперше й рахує дні.

— Що ти хочеш сказати? — запитав я.

— Хочу запитати одну річ, — мовив хлопчик. — Твоя дружина приїхала до мого батька з килимом, готовим наполовину, і сказала: доткаю за зиму, якщо буде мир. Він помер, а мир залишився — бо ваша мати (він сказав «мати» про свою раду й не поправився) не знає, чи діє угода після смерті того, хто сидів на підлозі. Отже, запитання: килим доткано?

— Доткано. Я бачив його. На ньому — дорога, вежа й три вогні.

— Три вогні, — повторив він. — Запитання друге: на килимі є північ?

Я не знав, що відповісти, тому сказав правду:

— Немає. Килим ткали до того, як ти став королем.

Він кивнув — так, ніби отримав відповідь на головне запитання своєї ночі:

— Отже, я ще не входжу у ваші речі. Це добре і це погано. Добре, бо я не хочу входити в чужі килими. Погано, бо моя рада хоче, щоб я увійшов у ваші землі — і це інший спосіб, ніж килим. Скажи своїй дружині: я приїду на свято. Рада не знає. Я скажу їй потім, і вона порахує вартість поїздки та знайде її вигідною — бо знайде вигідним усе, що я вже вирішив. Я лише про одне прошу: коли я приїду, посадіть мене на кухні. Я читав про пекаря, який пече на сонці. Я хочу подивитися, як печуть на сонці. У нас печуть у печах, які топлять лісом, і я рахую, скільки лісу це коштує. Це найсумніша арифметика мого королівства.

4. Іванко й король

Увечері того ж дня відбулося те, про що я розповідав дружині двічі — і обидва рази вона плакала, а я не розумів чому, поки не записав.

Іванко зник після вечері. Я шукав його годину. Знайшов на кухні північного палацу, у дровітні. Він сидів на колодах поруч із хлопчиком, який був старшим за нього на вісім років і був тим самим королем — і вони стругали. Король стругав погано. Іванко стругав добре — бо дід-лісничий.

— Ти не вмієш тримати ніж, — казав Іванко. — Тримай ближче до леза. Ти боїшся порізатися, тому тримаєш далеко, а далеко тримають тільки ті, кому все одно.

— Мені не все одно, — сказав король. — Мене вчили, що король не поріжеться. Це стосувалося всього.

— Твоє правило нікчемне, — мовив Іванко без поваги (з повагою він говорив лише з двома людьми на світі: з дідом і, як виявилося, з моєю дружиною). — Дід-лісничий каже: рука, яка не порізалася, не знає, де в ножа гостре. А незнаюча рука небезпечна для всіх, крім ножа.

Вони стругали до півночі. Король порізав собі палець на другій годині, і Іванко перев'язав його хусткою (моєю хусткою, пізніше я її не знайшов), і король промовив:

— Ніхто мені ніколи не перев'язував. Лікарі роблять це як роботу. А ти — як... як родич.

— Я родич тільки дідові та братові, — сказав Іванко. — Але це можна виправити. Ти приїжджай до нас на свято й подивися, як печуть на сонці. У нас молодших шанують. Я чув, як тітка писала в листі.

«Я писав у листі», — хотів я сказати, але не сказав. Я стояв за дверима дровітні й розумів, що цю розмову виграла моя родина, а не моя дипломатія. І що мої сто хоругв не зробили б того, що зробила хустка й фраза про руку, яка не знає, де гостре.