Глава 10. Коронація та площа

1. Зима

Зима була мирною — і це виявилося найважчим для двору. Війна дає людям роботу, а мир дає людям запитання. І перше запитання було: що робити з королем, який помирає повільно?

Батько Стефана дожив до лютого. Останні два місяці він був у ясній свідомості лише наполовину — і в ці половини робив те, чого не робив роками: розповідав. Стефан сидів біля нього вечорами, і я сиділа з ними, бо виносила чай. І тому я дізналася історії, яких не знала жодна хроніка. Як королева-мати в молодості зламала руку, стрибаючи через паркан, щоб не запізнитися на перше побачення з майбутнім чоловіком — і як вона розповіла це кожному, крім нього. А він про все знав, бо стояв по той бік і все бачив. Як вони сварилися через війну тридцять років тому, і він програв — і увесь термін тієї війни вона платила за його програш, перераховуючи золото, але ніколи йому про це не сказала.

— Чому ти не сказала? — запитав він її одного вечора. Я чула це крізь двері, бо чекала з чаєм.

— Тому що ти знав ціну, — відповіла вона. — А я знала, що ти знаєш. Дружина, яка називає сплачену ціну, забирає в чоловіка останнє, що в нього залишилося: думку про те, що вона цього не помітила.

Це були останні слова, які я почула від нього вголос. Він помер у січні — тихо, уві сні, з Петриковим хлібом на столику біля ліжка. Хліб залишився недоїденим, і Петрик потім довго не міг пробачити собі, що дав йому шматок, якому вже не вистачило людини. Ми сказали хлопчикові, що людина померла з хлібом біля руки — а це, за словами діда-лісничого, найкращий спосіб. І Петрик урешті-решт повірив, бо дуже хотів повірити.

2. Коронація

Коронація відбулася навесні. Стефан одягнув корону з обличчям людини, якій вручили річ, яку вона не замовляла — але яка прийшла на її адресу, і їй шкода повертати її поштою.

Королева-мати стала королевою-матір'ю остаточно, і її вплив, за моїми спостереженнями, не зменшився ні на слово, ні на знак. Вона лише змінила методи: тепер вона не радила. Вона розповідала історії — і після кожної історії Стефан робив те, що вона мала на увазі, і щиро вважав, що це його власна думка. Я знала про це й мовчала, бо це — мистецтво, і вона володіла ним сорок років. Я теж почала вчитися. Хтось у цій родині мусив.

Мене коронували того ж дня. Корона виявилася замалою, бо майстри робили її за старими мірками. В останній день перед церемонією Ґотфрід прийшов до мене з виразом обличчя людини, яка несе вирок.

— Пані. Корона не сідає через волосся. Треба або підняти волосся, або... — Він завагався — уперше за час нашого знайомства.

— Або?

— Або перебудувати корону. Уздовж. Я говорив із ювеліром. Він плаче, але згоден. Такої корони не було ніколи: з отвором, куди волосся виходить назовні й лягає по спині. Він каже, це буде сором для всіх королівських ювелірів Європи. Я кажу йому, що це і є мета.

Я сказала «так» не замислюючись. І коли я ставала на коліна перед архієпископом, і корона з отвором сіла на мою голову, а моє волосся вийшло крізь неї й лягло на плечі поверх мантії, люди на площі ахнули так, що це «ах» почули на іншому кінці міста. Мій спів вони вже чули — це я знала. Тепер і волосся почули. У нашій родині все, що я маю, працює на відстані.

3. Площа

Після церемонії мало відбутися урочисте мовчання та роз'їзд. Так було написано в протоколі, який Аделя зачитала мені двічі.

Я зробила інакше. Наказала винести на площу килим. Той самий: дотканий за зиму до кінця, п'ять метрів завдовжки, з дорогою, вежею, трьома вогнями та постаттю відьми вгорі. Ми розстелили його на камінні площі — посеред усього, при всіх.

— Що ви робите? — прошепотіла Аделя.

— Розповідаю казку без слів, — сказала я. — Тут її читають із рук.

Народ не підходив хвилин десять. Люди стояли й дивилися здалеку — як дивляться на речі, які створені не для них. А потім одна дитина (завжди дитина — я в цьому тепер упевнена) вирвалася з рук матері, прибігла й сіла на килим. Прямо на дорогу, яку я ткала. Мати кинулася за нею — і їй нічого не залишалося, як сісти поруч. Потім сіли ще. І ще.

За годину на моєму килимі сиділо тридцять людей. Вони розмовляли, їли, і хтось почав розповідати дітям, що на килимі намальовано — і плутав усе, а я не виправляла. Королівська варта стояла довкола й не знала, що робити: протокол не передбачав народу на державному килимі. Протокол узагалі не передбачав більшості з того, що сталося за ці два роки.

Королева-мати дивилася з балкона. Я бачила її знизу. Вона стояла довго, а потім сказала (Аделя передала дослівно — вона вже тоді записувала все для книжки, якої не писала, але яка виходила сама собою):

— Тридцять років я вчила цей двір, що народ треба тримати на відстані. А вона розстелила підлогу — і посеред неї сіла. І знаєте, що найобразливіше? Вона права. Я це бачу. Тридцять років бачу — і не могла зробити.

4. Виїзд

Через місяць після коронації відбувся перший офіційний виїзд королівської родини до народу. Це була ідея Стефана, і я досі не знаю, чи він сам до неї дійшов, чи це була одна з материнських історій. Ми їхали в село за двадцять кілометрів відкривати ярмарок, і я підготувалася як ніколи: сукня за протоколом, зачіска від Ґотфріда (вгору, вісімнадцять шпильок), промова, яку я вчила три дні.

Усе розвалилося за перші десять хвилин.

Почалося з того, що Петрик побачив собаку. Не злого — просто великого. А Петрик із семи років мав правило: будь-який собака заслуговує на знайомство. Він вийшов із карети на ходу (придумав це сам: ми заборонили лише стрибати з карет, а про виходи на ходу не подумали), познайомився із собакою — і собака пішов із ним. І Петрик пішов із собакою, і ярмаркова черга сміялася так, як не сміялася, мабуть, ніколи.

Потім відклеївся Іванко. Він знайшов у натовпі хлопця свого віку з ножем дідової роботи (дід-лісничий мав у тих краях покупців — це я мала б передбачити) — і вони говорили про ножі сорок хвилин, поки вся делегація їх шукала.