Глава 9. Посол без печатки

1. Рішення

Рада засідала три дні і за три дні вирішила два питання: скільки солдатів можна зібрати до зими (небагато) і скільки борошна вистачить на облогу (теж небагато). Рішень про те, як уникнути війни, не було жодного — бо рада вміла рахувати, а уникати війн не вміє ніхто з тих, хто сидить у залі.

На четвертий день я сказала Стефанові, що їду сама.

Він сказав «ні». Мовив це швидко як для його темпу, і це був перший раз за весь шлюб, коли він відповів мені одразу.

— Мене не випустять із палацу без охорони, — сказав він. — А сусід не прийме жінку як посла. І якщо він тебе затримає, то отримає заручницю замість війни. Тоді війна все одно станеться — тільки тепер із ганебним початком.

— Три рази, — сказала я. — Ти назвав три причини. Усі три правильні, але жодна з них не головна. Головна — одна: ти боїшся мене втратити. Це я розумію, бо ти осліп через мене. Але послухай мене тепер: він не прийме послів від регента, бо регент слабкий, і сусід про це знає. Але він прийме мене. Я — та жінка, яка скасувала його ноту про мій спів. Він надіслав мені солов'я. Він боїться мене, Стефане, і це не комплімент, це факт: людина, якої боїться король, безпечніша за будь-якого посла.

Він думав. Я вже знала, чим закінчаться його роздуми, і все одно чекала — бо він мав дійти цього сам.

— Хто тебе супроводжуватиме? — запитав він нарешті. І цим сказав «так» — і ми обидва це знали.

— Ніхто з війська. Ґотфрід поїде, бо він розмовляв із їхнім двором про волосся і має там друзів серед перукарів. Перукарі при будь-якому дворі знають усе. І килим. Я везу королеві килим.

— Килим недотканий.

— Я доткаю його за тиждень. Він має бути недотканим наполовину, і я покажу їм це. Килим із волосся Рапунцель, готовий наполовину — це пропозиція: я доткаю його до кінця, якщо ми домовимося про мир. А не домовимося — килим піде з-за моря з тим купцем, і ціла Європа платитиме золото за пасма, а не за килим. Він зрозуміє цю мову.

Стефан подивився на верстат, потім на мене, і сказав фразу, яку я пізніше переказала відьмі. Відьма кивнула, бо це був перший комплімент чоловікові від її зятя:

— Ми приходили з казки, де всі речі — чарівні. А виявилося, що чарівні речі — це просто речі, зроблені руками, і що ними можна торгуватися. Їдь. І повертайся. Я рахуватиму сто вісімнадцять сходинок щовечора, і на сто вісімнадцятій сидітиму й не спатиму, поки ти не повернешся.

2. Дорога

Дорога зайняла чотири дні. Ґотфрід розповідав про перукарів сусіднього двору: хто п'є, хто поет, у кого справжня «борошняна хвороба» рук. Це була найкраща розвідка, яку везло посольство за сто років, і вона не коштувала казні нічого — бо Ґотфрід просто балакав.

На другий день нас обігнала вервечка возів із борошном — та сама, про яку казала відьма. Я наказала зупинитися. Візник виявився простим чоловіком, а я розмовляю з простими добре: це все ще моє вміння.

— Куди борошно?

— На північ, пані. До королівських складів.

— А до врожаю не доїде?

Він подивився на моє волосся, упізнав (упізнають усі, це вже не дивує) і мовив тихо:

— Пані, я вожу не тільки борошно. Під мішками знизу — зброя. Я вожу те, що везуть, і не запитую. У мене шестеро дітей.

Я відпустила його. Увечері Ґотфрід запитав, чому я не затримала вози. Я відповіла, що затримати один віз — це як зупинити ріст волосся ножицями: зістригаєш пасмо, а решта росте. Треба знати, хто стриже. Ґотфрід подивився на мене з повагою майстра й мовив: «Ви говорите як тесля, пані. Це комплімент».

3. Прийом

Сусідній король прийняв нас у мисливському замку, а не в столиці. Це була гра: прийняти посла здалеку й показати, ніби він не готується до війни. А заодно показати, що якраз готується: у замку стояло військо, і воно не надто й намагалося ховатися.

Я увійшла до зали з килимом і двома слугами. Килим розгорнули на підлозі, посеред зали — наполовину.

Король дивився на нього довго. Він був старшим за мого Стефана років на двадцять, із обличчям мисливця, який перестав любити полювання, але не знає, чим його замінити.

— То це воно, — сказав він. — Волосся, через яке мій дворянин писав мені ноти, а потім сусіди переказували ноти мені, бо їхнє королівство надіслало солов'я. Ти — той спів?

— Я та сама, — сказала я. — І співаю далі. О шостій ранку.

— Ти приїхала дивитися на моє військо?

— Я приїхала показати вам килим. Він недотканий. Готова лише половина. Я доткаю його за одну зиму, і це буде перший у Європі килим із волосся, яке рятувало принца. Але волоссю треба дозволити рости, а дозволити це може тільки мир. Тому я привезла вам мир. Він наполовину готовий, як і цей килим.

Король подивився на килим, потім на мене. У залі запанувала тиша. І тоді він зробив те, чого не очікував ніхто, включно з Ґотфрідом, який потім розповідав це двадцять років: король сів на підлогу біля килима, торкнувся його рукою й мовив:

— У моєї матері було волосся до пояса. Його зістригли перед весіллям, і пасмо досі лежить у скарбниці в скрині, і я дитиною ходив на нього дивитися. Волосся в скрині не росте. Я тоді не розумів, чому мені сумно. А зараз дивлюся на твоє й розумію: воно живе, бо його не зрізали.

Він підвівся — важко, як підводяться люди, які давно не сідали на підлогу.

— Я збираю війська не тому, що прагну війни. Я збираю їх тому, що коли ваш король помре — а він помирає, я це знаю, — мої ради скажуть, що я мушу взяти прикордонні землі, бо інакше їх забере хтось третій. Ради вміють тільки це. Скажи мені, Рапунцель, що я їм відповім, коли вони скажуть про «третього»?

— Мене, — сказала я. — Скажіть їм: третій — це та, яка приїхала сама, без війська, і принесла мир, готовий наполовину. І я доткаю його за зиму. А якщо вас штовхатимуть до війни, я доткаю килим і пошлю його не вам, а третьому. І тоді третім станете ви.

Король засміявся. Уперше за весь прийом.