Глава 8. Трон, який ніхто не хотів

1. Знак

Восени король захворів. Це почалося непомітно: на прийомі він переплутав імена двох послів, і всі вдавали, ніби послів так і звали. Через тиждень він не прийшов на обід, і королева-мати сказала: «Він утомлений», і всі зробили вигляд, що вона права. Третій знак побачили тільки двійнята, бо дорослі дивилися на короля, а діти — на пекарів: король зайшов на кухню (він це робив іноді, без свити, бо його там не боялися), узяв шматок Петрикового хліба, з'їв і не помітив, що той несмачний. Петрик розповів про це мені ввечері — серйозно, як дорослий:

— Мамо, хліб того дня був з гливкого тіста. Я знав і все одно дав. Я хотів подивитися на його обличчя. Людина, яка не помічає смаку, або дуже сумна, або дуже хвора.

— Петрику, ти дав королеві гливкий хліб для діагностики?

Він кивнув, і я зрозуміла, що мій син щойно зробив те, чого не спромоглася зробити жодна придворна медицина: перевірив короля найпростішим способом. За два тижні лікарі дійшли того самого висновку, витративши на це триста флоринів і чотири кровопускання, від яких королю стало тільки гірше.

2. Нарада

Нараду скликали в жовтій вітальні, бо велику залу не прибирали з весни (насправді її прибирали, але мені сказали так, а я вже навчилася розпізнавати, коли мені кажуть не правду, а зручність). Стефан стояв. Сидіти на нараді про трон, коли ти не король, а тільки син, мало окреме значення, і він це знав.

— Король не одужує, — сказала королева-мати. — Лікарі дають зиму. Може, весну. Я не вмію влаштовувати весни. Запитання одне: хто править?

Герцог Низький і граф Верхній заговорили одночасно. Герцог вимагав ради з усіма васалами, граф вимагав ради без герцога. Це тривало двадцять хвилин, і я слухала й розуміла те, чого не розуміла на першій нараді рік тому: вони сперечалися не про владу. Вони сперечалися про те, чия печатка стоятиме на документі про владу.

— Стефане, — мовив нарешті старий канцлер — єдина людина тут, старша за королеву. — Або ти береш справи, або їх бере рада. Третього немає. А рада буде рада правити вічно й без тебе.

Я бачила, як Стефан дивиться на двері. Він хотів вийти. Не з боязкості: він цілий рік був готовий, просто не хотів, щоб це виглядало так, ніби він чекає на хворобу батька.

— Ти береш, — сказала я. — Не тому, що мусиш. Тому, що якщо не візьмеш ти, візьмуть вони — і тоді ти до кінця життя будеш принцом при чужій владі. А це посада, з якої люди спиваються.

Усі подивилися на мене. Я сказала це голосно, не питаючи дозволу, і це був перший раз, коли я заговорила на раді. Королева-мати могла б мені за це багато чого сказати. Вона ж мовила тільки:

— Дитина права. Це найбезглуздіша річ, яку я чула за десять років: погоджуюся з нею вголос.

3. Перший тиждень

Стефан правив так, як і жив: повільно й чесно. Перший тиждень усі були задоволені, а другий — ні, бо «чесно» означало, що герцог Низький дізнався, що його мита переглянуть, а граф Верхній дізнався, що його мита переглянуть теж. Вони прийшли скаржитися не Стефанові. Вони прийшли до мене.

Це було нове. Посол, який колись боявся моєї кіски в супі, тепер сидів у моїй приймальні й пояснював, що Стефан «ще не розуміє тонкощів», а я як дружина могла б «направляти».

— Пане, — сказала я, коли він видихнувся. — Скажіть чесно: ви прийшли до мене тому, що я жінка, і ви думаєте, що жінку легше переконати?

Посол занурився в мовчанку.

— Ні, — сказав він чесно, бо був занадто старий для дипломатії. — Я прийшов до вас тому, що Стефан вас слухає. Я бачив на нараді. Коли ви сказали «ти береш», він узяв. Усі чоловіки тут казали йому це рік, і він не чув. Ви сказали один раз, і він почув.

Я не знала, що відповісти. Він пішов, а я сиділа й думала про те, що, виявляється, вже рік маю владу, про яку й не здогадувалася, і що всі, крім мене, це бачили.

4. Ніч

Стефан приходив у башту пізніше, ніж зазвичай — темний від роботи. Сто вісімнадцять сходинок він тепер долав не за десять хвилин, а за двадцять, бо не піднімався, а важко вилазив.

— Мені сняться цифри, — сказав він. — Мита, бочки, врожай, солдати. Усе в цифрах, і цифри не стають рішеннями. Батько робив це якось. Я дивився на нього ціле дитинство й не помітив як.

— Він робив це твоєю матір'ю, — сказала я. — Я запитувала в Аделі. Твій батько п'ятнадцять років не ухвалював жодного рішення без неї, і всі думали, що це він, бо він підписував. Вона гадала, ти знаєш.

Стефан довго мовчав.

— Я думав, вона шкодує, що я не такий, як батько, — промовив він нарешті.

— Вона шкодує, що ви обидва дізналися про це тільки тепер. Стефане, тобі не треба бути батьком. Тобі треба бути тим, ким ти був у башті, коли приніс кошик: людиною, яка довго думає й не кидає справи. Рада цього не вміє. Герцог і граф вміють тільки швидко.

— А ти?

— Я вмію чекати. Дванадцять років тренувалася.

Він засміявся — уперше за тиждень — і ліг тут, у башті, посеред недотканого килима, і заснув ще до того, як я погасила свічку. З вікна було видно вікно королівської спальні, де горіла лампадочка біля хворого короля, і кухню, де для Петрика залишали вогонь у печі, і далечінь, де жила відьма. Три вогні. Я дивилася на них і ткала, і візерунок сам вивів третій ряд: три вогні і дорога між ними.

5. Лист

У листопаді прибула відьма. Її впустили без доповіді (варта вже навчилася: з нею швидше домовитися, ніж доповісти). Вона знайшла мене в башті, подивилася на верстат, на килим, на Стефанову подушку й сказала:

— Отже. Король хворий. Двір ділить шкуру. Я прийшла не про це. Я прийшла тому, що в лісі почули новину: сусідній король — той, що надсилав ноти про твій спів — збирає військо. Під приводом «захисту стабільності», якщо наш король помре.

— Звідки ти знаєш те, чого не знають радники?

— У мене немає радників, — сказала вона. — У мене є голуби й лівша на млині за тридцять кілометрів, який чує все, що везуть возами. Вози з борошном для війська почали їхати на північ два тижні тому. Борошно для війська — це вже не борошно.