Глава 7. Що залишилося після казки

1. Сніданок

Він приносив сніданок щодня. Сто вісімнадцять сходинок, як і обіцяв. На дванадцятий день я зустріла його не біля вікна, а за столом, який до того перетягла сюди з третього поверху (двійнята допомагали, і це була окрема пригода, про яку Аделя записала в книжечці двома словами: «перетягли. Не запитуйте»).

— Сідай, — сказала я. — Сьогодні їмо разом.

Він сів. Він умів сідати — це в нього виходило добре. На столі лежав хліб Петрика. Стефан узяв шматок, спробував і зупинився.

— Це не з пекарні.

— Це хліб Петрика. Він пече на сонці, біля південного вікна. Відьма каже, у нього руки.

— Я знаю. Я щоранку прощаюся з ним біля кухні. Він дає мені шматок із собою. Я думав, ти не знаєш.

— Тепер знаю. Стефане, я хочу з тобою поговорити. Не як дружина з чоловіком про палац. Інакше.

Він поклав хліб. Він умів і це: відкладати все, коли йдеться про важливе.

2. Список

— Я склала список, — сказала я. — Другий за рік. Ти пам'ятаєш перший, про вміння? Тоді в списку було шість речей, і всі вони закінчувалися на мені. Я перечитала його учора. Знаєш, що змінилося?

— Що?

— Майже нічого. Я вмію співати, плести, чекати, вирощувати рапунцель. Умію тепер ще казати «ні» королеві й трохи вправніше заколовати волосся шпильками. Це все. Мені двадцять шість років. У мене двоє дітей, чоловік, палац — і жодної справи, яка була б по-справжньому моєю. Пекар — Петрик. Перукар — Ґотфрід. Королівство — Стефанове. Навіть башта, у якій я сиджу, не моя — її збудувала твоя родина. Я в цьому палаці живу як у чужому списку речей.

Стефан довго мовчав. Він не став заперечувати, і я вперше помітила, що це вміння — не заперечувати — у нього теж з'явилося.

— А чого хочеш ти? — запитав він нарешті. — Чесно. Я витримаю.

Я готувалася до цього запитання три дні. Та коли воно пролунало, відповіді не знайшлося. Була тільки правда про те, що відповіді немає.

— Не знаю. У вежі я знала, чого чекаю. Тут я не знаю, чого хочу. Мене дванадцять років навчали, чого я маю прагнути: щоб по мене прийшли. Щоб мене знайшли. А далі в казці нічого не написано, і я, як виявилося, не вмію читати далі казки. Усю книжку читає двір, а я стою на останній сторінці й дивлюся, як мене переказують.

— А двійнята?

— Двійнята знають. Петрик хоче тісто. Іванко хоче дідового ножа й дорогу. Я дивлюся на них і розумію: вони вміють хотіти, бо рік жили без палацу, де з них щогодини щось робили. А я була і у відьми, і тут — і всюди з мене робили або драбину, або королівську дружину. Ніхто не запитав, ким я хочу бути — бо драбину про це не запитують.

3. Відповідь Стефана

Він думав довго. Я налила йому чаю й чекала. За цей рік я навчилася, що його довге мовчання — не байдужість. Це дорога, якою він іде пішки, бо не вміє їздити.

— Я тобі скажу, що бачу, — промовив він нарешті. — А ти скажеш, чи я правий. Я бачу це так: ти не знаєш, чого хочеш, бо ніколи не мала права на помилку. Відьма не вибачала б помилок, і тут їх не вибачають. У тебе все життя було тільки «правильно». А людина, у якої не було права на помилку, не знає, чого хоче — бо хотіти означає пробувати, а пробувати означає помилятися.

Я подивилася на нього. Інколи цей повільний чоловік казав речі, від яких я затихала — як тоді, у перший вечір, коли він мовив: «Ти щойно вперше сумувала не за собою».

— І що робити? — запитала я.

— Помилятися, — сказав він просто. — Почни з малого. Зроби щось для себе так, як хочеш, а не так, як прийнято. Тут, у цій башті, ніхто не дивиться. Перше, що спаде на думку.

Я подивилася навколо. Башта була порожня, кам'яна, з моїм столом, подушкою і волоссям на стінах, яке я вже тиждень вплітала в одне ціле просто так, без жодної мети. І це було найприємнішим із того, що я робила тут.

— Я хочу виткати килим, — сказала я раптом. — Великий. З мого волосся, із льону й з тих ниток, що Аделя приносить. Без візерунка, який хтось схвалив. Я робитиму візерунок сама, і якщо він вийде поганим, я його залишу, бо він — мій. Це перше, що спало на думку. Дурниця?

Він подивився на моє волосся, на стіни, на стіл:

— Узагалі не дурниця. Таких килимів немає ні в кого в Європі. Королева скаже, що це екзотика. Купці вже хотіли твоє волосся, а тепер отримають цілий килим.

— Я роблю це не для купців.

— Я знаю. Я тому й сказав: королева так скаже. А ти роби для себе. Знаєш, що я зрозумів на цих сходах за два тижні? Я в житті багато що робив для королівства, для матері, для тебе. І один раз осліп — і це було найщирішим із того, що я робив, бо там не було свідків. Люди роблять справжнє без свідків. Тож твій килим без свідків — справжній.

4. Вечір

Ми сиділи до темряви. Більше не говорили ні про що велике, і це теж було вперше: раніше наші вечори складалися або з нарад, які він переказував, або з дурниць, про які розповідала я. А зараз ми просто сиділи, і знизу, з кухні, долітав запах Петрикового хліба, який печуть на сонці.

На прощання він сказав:

— Дізнаюся в Аделі, де беруть нитки. І верстат. Верстат тобі зробить тесля — той, що миє твоє волосся. Він зрадіє: зробити верстат для волосся, яке він уже рік миє — для нього це буде як завершення задуму.

Він ішов сходами вниз, і я чула кожну сходинку зі сто вісімнадцяти. Уперше в житті мені хотілося, щоб сходинок було більше. Не тому, що не хотілося, аби він ішов — а тому, що дорога була гарною.

А вранці я почала візерунок. Я не знала, що вишиваю, і тільки через тиждень розгледіла: дорогу. І вежу на ній. І маленьку постать біля дороги, і ще одну — вгорі. Я довго дивилася, кому з нас належить ця маленька постать угорі, і вирішила, що нікому з нас. Це була відьма. Вона завжди була вгорі й чекала, поки ми всі доплетемося.