Глава 6. Вежа

1. Гість

У Стефана був друг дитинства — Йоган. Він приїжджав чотири рази на рік, пив вино, і з ним Стефан розмовляв так, як не розмовляв ні з ким при дворі. Я цінувала Йогана, бо після його візитів Стефан здавався живішим. Того вечора вони сиділи в кабінеті. Двері були відчинені (у травні стало тепло), а я несла з кухні чай сама, без покоївки — бо вже тоді любила ходити коридором, де висіла картина з моєю вежею, і щоразу виправляти подумки розмір вікна, який художник зробив завеликим.

Я почула розмову за поворотом і зупинилася. Не підслуховувала. Просто стояла з підносом — а це різні речі, хоч я вже тоді розуміла, що при дворі різниці між ними ніхто не бачить.

— Вона співає, — сказав Стефан. — Щоранку о шостій. І розмовляє з людьми так, ніби всі запитання мають відповіді. І це волосся, Йогане. Знаєш, скільки воно з'їдає з казни? Гарнізон. Цілий гарнізон.

— А ти її любиш? — запитав Йоган.

Мовчання. Довге. Я стояла з підносом і рахувала власні серцебиття — як колись рахувала кроки варти.

— Я осліп за неї, — сказав нарешті Стефан. — Два роки в пустелі. Ти знаєш, як це — блукати в темряві й знати, що десь там вона? Це була єдина річ, заради якої я вставав щоранку. А тепер вона тут. Жива. Співає о шостій. І я щоранку лежу й думаю: я знайшов легенду, а одружився з жінкою, яка сперечається з королевою через зачіску.

Я не чула, що відповів Йоган. Занесла чай у кімнату, поставила піднос на стіл, усміхнулася обом (усмішка встигла раніше, я вже вміла), сказала: «Яка приємна зустріч» — і пішла. Ніхто нічого не помітив. У палаці я вже навчилася робити так, щоб мене не помічали, і це було нове вміння, якого я собі не прощала.

2. Башта

У палаці була стара південно-західна башта. П'ять поверхів, покинута — бо в ній погано тримався дах. Я вперше побачила її за місяць після весілля й тоді ще пожартувала, що палац має вежу про запас. Палац усе має про запас: кімнати, канарок, принців.

Я пішла туди того ж вечора. Узяла хліб, сир, свічки. Волосся вже відросло довге, до колін. Коли я піднімалася сходами на п'ятий поверх, воно залишалося на четвертому, а потім на третьому: я просто розкладала його по сходинках, як робила тисячу разів, тільки тоді вниз, а тут — угору. На п'ятому поверсі відчинила вікно, вийняла шпильки Ґотфріда — усі двадцять шість, склала їх охайно на підвіконня (я не була ображена на Ґотфріда) і скинула волосся назовні.

Сходів у башті не стало. Я зрозуміла це, коли вже сіла біля вікна: сходи насправді були — п'ять поверхів кам'яних сходинок, і будь-хто міг увійти дверима. Але це не мало значення. У вежі теж були двері, поки відьма не забрала ключ. Вежу роблять не сходи. Вежу робить рішення, що назовні виходити поки що не можна.

3. Шість годин

Мене знайшли за шість годин. Не Стефан — прислуга. Спочатку волосся знайшов садівник (воно висіло з башни до самих кущів троянд), потім покоївка, потім камергер. По палацу поповз шепіт, і до восьмої ранку про це знали всі, включно з канарками у вітальні, які тепер літали вільно й тому знали більше за всіх.

Королева-мати дізналася першою. Вона не пішла в башту. Вона послала Аделю з кошиком сніданку і словом: «Запитай, чи не холодно їй. Більше нічого не питати». Це був правильний хід, і я за це поважаю її донині: вона зрозуміла, що людина у вежі не прагне розмови. Людина у вежі хоче, щоб їй принесли хліб і пішли.

Стефан прийшов о дев'ятій. Я почула його на сходах. Почула, як він зупиняється на кожному поверсі, де лежить моє волосся, і переступає через нього, і що він не знімає його зі сходинок — і за це я пробачила йому цілий кілограм усього.

Двері були відчинені. Він увійшов і завмер.

Я підготувала відповіді на все, що він міг сказати. На «Що сталося?» відповідь: нічого. На «Чому?» відповідь: бо так тихіше. На «Повернися» відповідь: піду, коли захочу. Але він не сказав нічого з цього. Він стояв, дивився на мене біля вікна й мовив:

— Я приніс із собою продукти на тиждень. Внизу. Як... як тоді.

Я подивилася на нього:

— Ти хочеш затягнути їх по волоссю?

— Я хочу, щоб ти знала: я пам'ятаю, як це робиться, — сказав він. — І що я це зроблю, якщо ти скажеш. Я не розумію, що сталося. Я нічого не розумію. Але я осліп одного разу й не збираюся втрачати тебе вдруге, навіть коли ти за цими ж стінами. Тож скажи, що тобі потрібно — і я принесу. Хоч на тиждень. Хоч на рік.

Я довго дивилася на нього. І, знаєш, Михайле, я б усе пробачила й раніше, якби він тоді сказав «повернися» або «що сталося». Але він сказав: «скажи, що тобі потрібно» — і це була перша фраза за весь наш шлюб, у якій хтось просив мене про що-небудь, а не пропонував рішення.

— Хліб і сіль, — сказала я. — І щоб ніхто не приходив до вечора.

Він приніс. По волоссю, поверхами, важкий кошик. Двічі зачепився, і одного разу щось розбилося внизу; я чула, як він тихо лаявся — як людина, яка боїться розбудити не мене, а тишу. Він поставив кошик, сказав: «До вечора» — і пішов. І коли він ішов сходами вниз, я чула, як він збирає моє волосся зі сходинок. Обережно, пасмо за пасмом, складає. Я не просила. Він сам.

4. Тиждень

Тиждень у башті я жила добре. Уранці співала (тепер це було далеко від люстр, і сусідній король, певно, дивувався, чому спів став тоншим). Удень читала те, що передавала Аделя: Вона приносила книжки до четвертого поверху й залишала на сходинці, не піднімаючись, бо розуміла правила краще за всіх нас. Вечорами сиділа біля вікна й дивилася на дорогу.

На третій день я зрозуміла річ, якої не розуміла в жодній іншій вежі: цього разу я не чекала. Мене ніхто не приносив, мене ніхто не забирав, і я сиділа тут не тому, що мусила, а тому, що хотіла. І тоді стало ясно, чому в першій вежі я просиділа дванадцять років і не втекла — хоч могла б ще з дванадцяти: бо там я чекала. А чекання — це така робота, з якої не відлучаються.