Глава 5. Двійнята

1. Дорога

По двійнят їздила ціла делегація: карета, шестеро кінних, Ґотфрід (він напросився сам, сказав: «Хочу побачити, звідки вони такі») і я. Стефан залишився, бо саме тривала сесія ради, і він вибрав раду. Я не сказала йому нічого. Ми вже навчилися залишати речі на другій полиці — тільки тепер це робити почала я.

Двійнята жили в лісничого на краю пустелі. Він був колишнім солдатом, мав трьох власних дітей і прийняв двох чужих без жодного запитання — бо, як він сказав делегації: «Діти є діти. Запитання завжди виникають до дорослих».

Вони стояли на порозі, коли карета під'їхала. Старший, Іванко, глянув на карету, на шістьох кінних, на мене й мовив:

— Мамо. У тебе стало більше речей.

— Так, — сказала я.

— А якійсь із них ти рада?

— Найбільше — ось цій.

Я підняла його, а він уже важив як чимале поліно, хоч мав лише сім років. Молодший, Петрик, заліз у карету сам, оглянув подушки, сідла, Ґотфріда й запитав:

— А цей їде з нами?

— Це Ґотфрід. Він мій перукар.

— Він щодня тебе стриже?

— Ні, кілька разів на рік.

Петрик подивився на нього з жалем:

— А що він робить решту днів? Я б не хотів так жити. Дід-лісничий щодня щось робить руками, і тому він щасливий. А наш сусід-мисливець ніколи нічого не робить — і тому в нього злий собака.

Ґотфрід у кареті щось пробурмотів про високу майстерність, але далі до самого кінця дороги розповідав Петрикові, як тримають ножиці. І Петрик слухав. Це був перший чоловік за двадцять шість років практики Ґотфріда, який слухав його довше за три хвилини.

2. Запитання

Двійнята ставили запитання всю дорогу. Не те щоб багато, а буквально всі: ті, що я перестала ставити ще у вежі, бо знала, що відповідей не буде.

— Чому коні носять на голові те, що закриває їм боковий зір? — запитав Іванко.

— Щоб не лякалися, — пояснила я.

— Вони лякалися, поки цього не одягнули?

— Напевно, так.

— Отже, вони лякалися — і замість того, щоб навчити їх не лякатися, на них одягають шори, — підсумував Іванко. — Дід-лісничий каже, що так роблять і з людьми, тільки шори називаються вихованням.

Я подивилася на Ґотфріда. Перукар дивився на дорогу й щосили вдавав, ніби його це не стосується, але вуха в нього були червоні — бо його власних дітей колись виховували саме так, і він це знав.

3. Ворота

Палац вони побачили з пагорба. Усі мовчали, і я знала чому: у вежі я теж жила серед каменю. Різниця була лише одна, і Петрик знайшов її за хвилину:

— Мамо, а чому в нього не одні двері?

— Тому що там живе багато людей.

— А чому багато людей живуть разом, якщо вони не родина?

— Бо вони працюють на родину.

Петрик подумав. Він умів думати швидко — на відміну від Стефана, — і тому його висновки були болючими:

— Тобто вони роблять усе, щоб родині було добре, а самі живуть разом, бо так дешевше?

На цю фразу згодом посилався весь палац. Прислуга цитувала її пошепки й із гордістю — ніби хлопчик промовив те, про що вони мовчали поколіннями. Королівський камергер вимагав «прибрати дитину», на що королева-мати відповіла: «Немає куди. Вона тут народить таких самих».

4. Жовта вітальня

Королева приймала двійнят наступного дня. Я попередила її про все, крім канарок — бо про канарок не подумала. Це була моя помилка, яка дорого коштувала трьом птахам. Пізніше вони повернулися додому, до своїх південних країв, у вольєрі садівника — кажуть, щасливі.

Двійнята увійшли до жовтої вітальні й зупинилися. Вони оглядали все: жовті штори, жовтий килим, жовтих канарок. Королева сиділа рівно й спостерігала. Петрик підійшов до клітки, присів навпочіпки й подивився птахам в очі. Птахи подивилися на нього. Хвилину вони так переглядалися.

— Вони хворі, — сказав Петрик нарешті.

— Хворі? — Королева вперше нахилила голову.

— Вони кричать, а не співають. Дід-лісничий каже: птах співає, коли йому добре. А коли він кричить — виходить, сидить там, де не хотів сидіти. Навіщо вам птахи, яким погано?

Настала тиша. Аделя потім розповідала, що фрейліни в кутку робили ставки, кого зачепить ця фраза більше: королеву чи канарок. Усі поставили на королеву — і всі програли. Королева довго мовчала. Потім мовила:

— Зніміть клітки. Нехай літають по вітальні.

— Ваша величносте, а як же штори...

— Зніміть клітки, — повторила королева. І додала тихіше — для себе та для книжечки Аделі, куди це й записали: — Шістдесят років у цій кімнаті птахи кричать. Дитина побачила це за хвилину.

5. Етикет

Двійнят почали вчити етикету. Аделя взялася за це особисто, бо вважала себе майстринею. Першим уроком було «як привітатися». Іванко привітався правильно з першого разу, і це Аделю насторожило.

— Ти робив це раніше?

— Ні. Я подивився, як ви стоїте, і зробив так само. Дід-лісничий каже: усі хочуть, щоб ви віддзеркалювали їх, як вода. Треба лише один раз подивитися, що саме вони прагнуть побачити.

— А тебе не цікавить, чого хочеш ти?

Іванко подивився на неї щиро, без жодного зухвальства:

— Ви перша, хто про це запитав. Дід-лісничий каже, що такі запитання ставлять лише люди, яким уже нічого не треба, або діти. Ви схожі на перших. Це комплімент.

Аделя розповіла мені це ввечері, і руки в неї трохи тремтіли, коли вона пила чай. Вона двадцять років працювала при дворі, і за ці двадцять років ніхто не казав їй, що вона схожа на людину, якій уже нічого не треба. Вона не знала, чи це комплімент насправді. Я теж не знала. Ми просто випили чаю.

6. Вечір

Увечері першого тижня ми сиділи всі разом: я, двійнята, Стефан. Петрик ліпив із воску маленьку фігурку люстри. Іванко дивився у вікно на дорогу, і я впізнала в ньому себе: так само сиділа тут пів року тому.

— Я чекаю на діда-лісничого, — пояснив Іванко, помітивши мій погляд. — Він обіцяв приїхати навесні з новим ножем.