Глава 4. Волосся як стаття бюджету

1. Перукар

У палаці був перукар на ім'я Ґотфрід. Він обслуговував короля, королеву-матір, принца та сімнадцять вусів при дворі, і вважав себе людиною стриманої праці. А потім у палац приїхала я.

Уперше він побачив моє волосся розчесаним у січні. Він підійшов, узяв пасмо на обидві долоні, зважив — як зважують породисте теля — і сказав:

— Пані. Скільки разів на тиждень ви це миєте?

— Раз.

— Раз на тиждень?

— Раз.

Ґотфрід сів. Не на стілець, а просто на табурет, що стояв поруч, бо підставка під ноги була занадто далеко.

— Пані, — мовив він із мужністю людини, яка вимагає підвищення. — У мене двадцять шість років практики. Я мив голови трьом королям. Але я не мив такого. Такого не миють. Таке спускають у басейн і ловлять сіткою.

— Який у вас басейн?

Німа пауза. Потім він занурив пальці у волосся й знайшов там застряглий листок — дубовий, хоч надворі була зима, і це його остаточно добило.

Він пішов до кастеляна й повернувся за годину з наказом про асигнування. Від того дня в палаці існувала посада «мастильник кіс» — і це була реальна посада із платнею з казни. Чоловік, який її обіймав, колись був корабельним теслею, бо тільки він умів працювати з канатами такого навантаження.

2. Суп

Проблема почалася на бенкеті. Я сиділа поруч зі Стефаном, волосся лежало на спинці стільця, а позаду мене сидів посол сусіднього королівства. Через двадцять хвилин він звернувся до свого сусіда пошепки, але в усьому палаці шепіт лунає як гімн:

— ...і, чесно кажучи, я боюся занурювати ложку. Щось торкається.

Сусід подивився. Ложка посла зависла над супом, і з супу на неї дивилася моя кіска, що мирно спустилася по спинці стільця. Кіска не робила нічого поганого. Вона просто жила своїм життям — як і все в цьому палаці, чого я не бачу.

Наступного дня королева-мати викликала Ґотфріда. Я не була при цій розмові, але Аделя переказала мені все дослівно, бо мала професійну пам'ять.

— Вашій підопічній треба зачісувати волосся вгору, — казала королева. — Існують зачіски для цього. Вежі. Гнізда. Усе разом.

— Ваша величносте, волосся у пані не тримає форму, — відповідав Ґотфрід. — Я використав вісімнадцять шпильок. Вони випали за вечір по одній. Я вважаю, що воно їх виборює.

— Що воно робить?

— Виборює, ваша величносте. Я не маю іншого слова.

Королева затримала його на порозі й сказала — за словами Аделі — фразу, яку фрейліни потім переписували тиждень:

— Запам'ятайте, майстре: у цьому палаці виборює тільки волосся. Усе інше тут має знак королівської ласки.

3. Нота

У лютому прибула дипломатична пошта з сусіднього королівства. Стефан розгорнув її за сніданком, прочитав пів сторінки й поклав обличчям у стіл.

— Що там? — запитала я.

— Прочитай сама.

Я прочитала. Це була офіційна нота. У ній сусідній король вітав наше весілля, бажав урожаю і повідомляв, що о шостій ранку, при східному вітрі, на його території чутно спів, який «перешкоджає вранішнім молінням королівської родини», тож він просить «розглянути можливість регулювання вокальних вправ у час, коли добрі християни ще сплять».

— Вони чують мене за сорок кілометрів?

— Чують, — сказав Стефан у стіл.

— А за скільки кілометрів до нас чути їхнього короля, коли він о сьомій має полювання з трубами? Я чула труби. Труби не співають. Труби ламають тишу.

— Це різне, — сказав Стефан.

— Чому це різне?

— Бо труби — це традиція, а спів — це... — Він зупинився. Я дивилася на нього й чекала, куди він зверне. Він повернув чесно, треба віддати йому належне: — Спів — це моя дружина.

— Отже, у ноти два шляхи. Або я перестаю співати о шостій, або...

— Або нічого, — сказав Стефан. — Я відповім, що спів королівської дружини — це теж традиція, нова, і що нові традиції завжди з когось починаються.

Він так і відповів. Король сусіднього королівства образився на три місяці, а потім надіслав на мій день народження солов'я в золотій клітці й записку: «Хай тоді співають удвох». Соловей виявився тямущим. Він не співав узагалі, і за це його полюбили всі чистильники люстр — бо він єдиний у палаці не робив нічого о шостій ранку.

4. Васали

У березні зібралася рада васалів. Я не сиділа на раді (мені не належало, і я тоді ще не знала, що це можна змінити), але Стефан розповів про неї, бо з нього вимагали звіту, а я була єдиним слухачем, який не мав печаток.

Першим виступив герцог Низький. Він сказав, що річний видаток на утримання волосся королівської дружини дорівнює утриманню гарнізону прикордонного замку, і він хотів би знати, який із двох об'єктів захищає королівство краще.

— Що ти відповів? — запитала я.

— Що замок захищає королівство від ворогів, а волосся — від... — Він задумався. — А від чого воно тебе захищає?

Я не знала. Я довго думала про це ввечері, і відповідь прийшла сама — як приходить усе важливе: від тиші. У вежі я з нею жила. Вона не була страшною, поки я мала волосся: його чути, коли воно торкається каменю, і тоді знаєш, що ти ще тут. Може, воно й мене тримало, а не я його. Я цього Стефанові не сказала. Кажуть, у шлюбі не все треба говорити. Згодом я дізналася, що це неправда, але тоді ще вважала інакше.

Другим виступав граф Верхній. Він не вимагав скорочень. Він вимагав, щоб волосся «працювало». Запропонував в'язати з нього канати й продавати, бо «канат із волосся дівчини, яку рятували принци — це товар, за який платитиме вся Європа».

Стефан сказав, що відмовив одразу. Але ідея — як я дізналася від Аделі — дійшла до купців, і через місяць у палац прийшов чоловік з-за моря з папером, де пропонував купувати «зістрижені пасма за вагою, за ціною золота». Він стояв у передпокої із сумкою монет, і його вів ласий до прибутку камергер, і зупинила їх не я.

Їх зупинила відьма. Вона приїхала без запрошення — як приїжджала щоразу, коли щось було не так, хоч як вона про це дізнавалася, я так і не розпитала. Вона вийшла в передпокій, подивилася на купця згори донизу й запитала: