Глава 3. Як сидять

1. Урок перший

Жовта вітальня. Дев'ята ранку. Королева на своєму кріслі, я на стільці навпроти. Між нами чай, якого ніхто не п'є.

— Сидіти, дитино — це наука. Дивись. Спина торкається спинки лише наполовину. Руки на колінах, але не лежать, а ніби щойно відпочили. Підборіддя — паралельно підлозі.

— А якщо я втомлюся?

— Королівські дружини не втомлюються. Вони відпочивають заздалегідь.

— А якщо раптом треба швидко встати? У вежі я вставала швидко. Завжди.

— Тому й вежа — не палац. Скажи, дитино, а що ти робиш, коли хтось заходить у кімнату?

— Дивлюся, хто.

— Ні. Ти першою усміхаєшся, а потім дивишся. Усмішка має встигнути раніше, ніж ти побачиш, що людина тобі неприємна. Бо якщо ти побачиш це раніше, усмішка буде несправжньою, а несправжню бачать.

— А справжню не бачать?

Королева вперше за урок затрималася з відповіддю.

— Справжню не бачать тільки ті, кому вона не призначалася, — сказала вона нарешті. — Запиши це. Гарна фраза. Навіть для мене.

2. Урок другий. Поцілунки

Наступного дня відпрацьовували привітання посла.

— Поцілунок посла лягає ось сюди, — показала королева, — на сантиметр вище пальців. Ближче — це зухвалість, далі — зневага.

— А якщо посол старий і в нього трусяться руки?

— Тоді губи призначалися в одне місце, а втрапили в інше, і обидва двори вдають, ніби цього не сталося.

— А якщо він нечесний? Якщо він узяв хабар і в нього брудні руки, а я про це знаю?

— Тоді ти подаєш руку так само, як завжди, і це буде для нього найстрашнішим.

— Чому?

— Бо ти знаєш, і він знає, що ти знаєш, але ніхто нічого не сказав. Це і є політика, дитино. Усе, що не сказане, важливіше за сказане.

Я подумала про вежу. Там усе казали вголос, бо інакше не чути. Навіть відьма кричала знизу вгору свої найпотаємніші думки, і ліс їх чув.

— А де я зберігатиму все, що не сказано? — запитала я.

— Де й усі. У собі. Місце велике, ти й не повіриш, скільки туди влазить.

3. Фрейліна

Після уроку фрейліна (її звали Аделя, і вона була четвертою за віком серед восьми, але першою за книжечкою) проводжала мене в покої.

— Ви сьогодні добре трималися, — сказала вона. — Лише одна помилка.

— Яка?

— Ви двічі відповіли запитанням на запитання. Це роблять або дуже розумні, або дуже неосвічені. Двір вирішить сам, але не скоро.

— А як правильно?

— Треба відповісти, а запитання залишити собі. Запитання при дворі — це валюта. Ви ж не кидаєте гроші на стіл.

— Скільки коштує моє запитання про посла?

Аделя зазирнула в книжечку, ніби там був курс обміну.

— Середньо. Ще одне таке, і вас почнуть запрошувати на обіди, куди запрошують не їсти, а запитувати.

— А на обіди, куди ходять їсти?

— У нас таких немає, — сказала Аделя рівним голосом, і я довго не могла зрозуміти, чи це жарт. Після третього разу зрозуміла, що ні.

4. Вечеря, де все сталося

На четвертий тиждень влаштували обід на сорок персон. Сиділа я поруч із графом Верхнім — тим самим, що мав вищі млини. Він розповідав мені про них уже третю годину, і я знала про ті млини все, крім одного: навіщо він це розповідає.

— А ваша дружина? — запитала я, коли він зітхнув.

— Померла. Восени.

— Мені щиро шкода. Як вона померла?

Стіл замовк. Не весь — метрів на п'ять довкола мене. Граф подивився на свою тарілку, потім на мене.

— Це... не те запитання, яке ставлять, — промовив він нарешті.

— Чому? Я щиро хочу знати.

Але стіл уже слухав. І я побачила щось, чого досі не розуміла: у палаці «щиро хочу знати» не було причиною. Причиною було «прийнято запитувати». Я запитала чесно, а це виявилося те саме, що прийти до церкви в брудних черевиках із найкращих міркувань.

— Вона застудилася, — сказав граф тихо. — Дякую, що запитуєте. Ніхто вже не запитує.

Мене весь вечір м'яко, крізь усмішки, виховували сусіди по столу, і всі вони навчали мене одного й того самого: «не про те запитуєш». А я не розуміла, про яке саме «не про те», бо списку речей, про які не питають, ніхто мені не показав. Він існував лише в головах сорока людей, і всі сорок очікували, що я його теж маю.

5. Перша брехня

Я розповіла про це Аделі наступного ранку. Вона вислухала, записала щось і сказала:

— Вас треба рятувати. У палаці ви не маєте права не знати, але знати вас ніхто не вчить. Тому вигадайте собі список.

— Який список?

— Список речей, про які не запитують. Померлі. Гроші. Хвороби. Любовні справи. Хто насправді батько дитини. Усе це ви можете почути лише добровільно. Якщо людина хоче, щоб ви знали, вона розповість сама. Ваша справа — лише дати їй привід.

— Який привід?

— Сказати: «Розкажіть мені щось приємне про...» — і далі назвати що-небудь нейтральне. Людина сама перекладе це на те, про що хоче поговорити.

За кілька днів я так і зробила. Граф Верхній знову сидів поруч, і я сказала:

— Розкажіть мені щось приємне про осінь.

І він розповів. Про те, як його дружина восени збирала листя, як їхала возом по алеї, як вітер розсипав усе заново, а вона сміялася. Він розповідав і дивився повз мене — у свою осінь, а наприкінці промовив:

— Ви перша людина за рік, яка дала мені про неї поговорити. Знаєте, пані, ви дивна, але ви справжня.

Я не зупинила його й не виправила. Бо щойно збрехала. Не словами — словами я сказала все правильно, як учила королева. Я збрехала тим, що дала йому повірити, ніби це я добра, а не Аделя мудра.

Увечері я розповіла про це Стефанові. Він вислухав і сказав:

— Отже, ти вчишся.

— Нічого я не навчилася, — сказала я. — Я навчилася тільки одного: щоб люди бачили добро, його не обов'язково робити. Треба зробити так, щоб його побачили.

Стефан подумав (він умів думати довго, я вже казала) і відповів: