Глава 2. Гість, якого не запросили

1. Побуд

Відьма не вечеряла. Вона сіла в найближчі сідла коня (саме коня, а не карету, хоча карету їй пропонували тричі, і тричі вона відмовлялася зі словами: «Не їжджу в коробках для панів») і сказала лише: «Покажи, де тут у вас поля».

Поля показали. Вона об'їхала їх до обіду, потупцювала ногами в городній багнюці, зірвала пучок чогось, понюхала й запитала головного садівника:

— Хто добирав насіння?

— Найкращий купець, пані. З-за моря.

— Тут краще з-за гори, — сказала відьма. — З-за моря вам привозять те, що гарно виглядає. З-за гори — те, що добре росте.

Садівник хотів заперечити, але подивився на її обличчя і замість цього записав у книжечку. Я стояла поруч і зрозуміла, що бачу першу людину при дворі, з якою всі розмовляють просто: не тому, що вона добра, а тому, що вона не грає.

За обідом відьма з'їла чотири порції, похвалила суп (кухар пізніше плакав від щастя, і це був перший кухар у палаці, якого хвалили за смак, а не за форму) і питала мене не про палац, а про поля. Чи вродила пшениця. Де річка. Чи є вівці. Я відповідала, і що більше відповідала, то виразніше розуміла: з усіх людей у палаці тільки вона питає мене про те, що я знаю. Королева питала про те, що я мала б знати. Стефан питав про те, що йому було цікаво. Відьма питала про пшеницю.

2. Чай на нейтральній території

Королева-мати дізналася про гостю до полудня. Вона не підняла голосу, бо не піднімала його від народження своєї першої дитини. Вона сказала фрейліні:

— Поставте стіл у малій вітальні. Не в жовтій. У жовтій ми приймаємо панів.

Фрейліна записала. Я запитала, чому не в жовтій. Королева подивилася на мене з тією повагою, з якою вчитель дивиться на учня, який раптом поставив правильне запитання не з того розділу:

— Бо жовта вітальня для гостей, а ця жінка — не гість. Вона — обставина.

Стіл поставили в малій вітальні, посередині — так, щоб обидві сиділи на однаковій відстані від вікна, від печі й від дверей. Я помітила, що фрейліна міряла кроками. Обидві жінки увійшли з різних боків в одну мить, і це не було випадково: я бачила, як їх вели дві покоївки, синхронно, мов у танці.

Годину вони пили чай і не сказали одна одній жодного слова. Це не була ворожа тиша. Це був огляд. Відьма дивилася на сукню королеви так, як садівник дивиться на квітку, яку поливають занадто часто. Королева дивилася на руки відьми так, як дивляться на інструмент, що працює без майстра. Раз вони перехрестилися поглядами, і обидві усміхнулися. Усмішки були однакові.

Я сиділа посередині й розповідала про погоду, бо хтось мусив говорити. Я похвалила тістечка королівського кухаря. Відьма сказала, що тісто піднімали штучно, у теплі, а не на сонці, і тому воно порожнє. Королева сказала, що в їхній родині тісто завжди піднімалося в теплі, і це називається цивілізацією. Відьма сказала, що в її краях це називається поспіхом. Я сказала, що тістечка справді порожні, але солодкі, і обидві жінки одночасно подивилися на мене. Уперше за годину їхні обличчя були схожі: обидві подумали одне й те саме — а саме, що я чесна не з доброти, а з необережності.

Через тиждень я дізналася від фрейліни, що після того чаювання королева запитала, скільки ще гостюватиме відьма, і, дізнавшись, що «поки не збирається», наказала готувати малу вітальню щодня. У прислуги її тепер називають «польовою», бо з обох боків столу сидять жінки, які знають, що таке врожай.

3. Ночівля

Відьма відмовилася від покоїв. Гостьові кімнати назвала «копальнями для панів, де ти знадобишся тільки для того, щоб тебе знайшли», і оселилася на кухні, у кутку, на сіннику, який винесла їй за власним бажанням молодша кухарка. На кухні відьма прожила чотири дні, і за ці чотири дні шеф-кухар постарів на рік, а кухарка помолодшала — бо відьма вчила її не рецептів, а того, як розуміти тісто руками, а не годинником. «Годинник для тих, хто не вміє», — казала вона, і кухар кривився, але потім і сам почав пробувати тісто рукою, коли ніхто не бачив.

Стефан ходив уночі на кухню пити молоко. Він думав, що ніхто про це не знає. Знали всі, включно з відьмою, яка мовчала, бо, як вона пояснила мені: «Чоловікові, який боїться тещі в темряві, і так добре». Він справді її боявся. Не тих казок про чари: він боявся її погляду, коли вона дивилася на нього довго й без осуду. Осуд він умів витримувати. Без осуду — ні.

На третю ніч вона його спіймала. Він заходив у темряву, намацав глечик, і тоді з кутка спокійно пролунало:

— Молоко на другій полиці. На першій — кисле. Зранку там стоїть свіже.

Стефан завмер. Потім узяв з другої полиці, випив стоячи, як злодій, і пішов. Вранці він розповідав мені цю історію як подвиг, і я не стала казати, що знаю про обидві полиці. У шлюбі, як я вже починала розуміти, деякі речі краще залишати на другій полиці.

4. Питання про волосся

На четвертий день увечері відьма прийшла до моєї кімнати. Вона сіла на підвіконня (не в крісло), подивилася на моє волосся, розкладене на ніч по подушці, і сказала:

— Відростає. Дивно. Я думала, після того, як я його тоді зрізала, воно стане звичайним.

— Ти ж його потім знову відрізала.

— тому й дивно. Двічі зрізане волосся має затихнути. А воно росте, ніби нічого й не пам'ятає.

Я не відповіла. У вежі я дізналася про волосся те, чого не знала вона: воно пам'ятає. Воно росло тоді, у пустелі, коли я вигодовувала двійнят, і мені здавалося, що воно росте швидше, коли комусь це потрібно. Не як драбина. Як щось, що вміє чекати разом зі мною. Але цього я їй не сказала, бо не вміла ще тоді говорити про таке навіть із нею.

Вона посиділа ще трохи, а потім сказала тим голосом, яким у неї виходили тільки найважливіші речі:

— У тебе тут краще, ніж було в мене. І не зіпсуй. Я маю на увазі не палац. Палац зіпсується сам, без тебе. Я маю на увазі тебе.

І пішла. Через підвіконня, а не через двері — хоч двері були ближче. Так вона робила завжди, і я ніколи не питала чому, бо знала: вона не довіряла дверям. Дверима користуються обидві сторони.