Глава 1. Весілля, здається

1. Люстри

У палаці я прокидаюся о шостій ранку, бо за стіною щось металеве й важке починає гриміти. Першого тижня я думала, що це напад, і двічі вибігала в коридор у самій спідниці, з волоссям напереваги, ніби одержима. Утретє мене зупинив покоївець Томаш.

— Це люстри, пані. Їх чистять щоранку.

— Усі?

— Усі двісті сорок.

— А скільки з них брудні, якщо їх чистять щоранку?

Томаш подумав. Він молодий, і коли йому ставлять незвичні питання, він вважає за честь подумати по-справжньому.

— Жодної, пані. Але завтра можуть з'явитися.

Я не стала з'ясовувати, звідки за ніч беруться нові брудні люстри. У вежі була одна-єдина люстра; я не чистила її шість років, і вона не скаржилася. Але у вежі не було людей, які мусили б мати роботу. Тепер я розумію: у палаці люстри не брудняться. Брудняться люди, якщо їх не чистити щоранку. Про це палац не говорить прямо, але все в ньому так влаштовано.

2. Вікно

Перші десять днів я щоранку сиділа біля вікна. З трьох кімнат моїх покоїв слуги так і не зрозуміли, чому саме біля цього: воно виходить не на сад і не на фонтан, а на дорогу, звідки видно лише ворота й шматок околиці.

Стефан помітив це на четвертий день. Він увійшов тихо, став позаду й сказав тим голосом, яким промовляють смутні речі напам'ять:

— Я знаю, що тобі важко на новому місці. Це нормально. Ти залишила все, що любила.

Я подивилася на дорогу. По ній везли бочки. Нічого з того, що я любила, там не їхало.

— Мені не важко, — сказала я. — Я чекаю.

— Чекаєш? Чого?

Я не знала, як відповісти, тому сказала правду — як завжди, коли не встигала вигадати щось інше:

— Я чекаю, що хтось прийде й про що-небудь мене попросить.

Стефан вичікував, чи не жартую я. Я не жартувала. Тоді він сів поруч і пояснив — як він це вміє, терпляче, ніби дитині: у палаці не просять, у палаці наказують або запитують думку. Прохання — це для слуг, для собак і для закоханих на початку.

— А як же ти просив мене скинути волосся? — запитала я.

— Це було інше, — сказав Стефан. — Це було кохання.

Він поцілував мене в лоб і пішов на нараду щодо мита на борошно. Я залишилася дивитися на дорогу. Через десять днів я перестала приходити до вікна, бо зрозуміла: чекати в палаці нікого не навчають. Це перше, чого тут немає. Друге — це тиша, але про це пізніше.

3. Королева

Королева-мати прийняла мене на третій день у жовтій вітальні. Жовтою її називають тому, що все в ній жовте, включно з канарками, які входять у вартість вітальні разом із золотою кліткою. Королева сиділа так рівно, що я спочатку сплутала її з кріслом, і в цьому була моя помилка: крісло набагато привітніше.

— Сідай, дитино, — сказала вона. І голос у неї був як тепле молоко. — Розкажи мені про себе все.

Я розповіла все. Про вежу, про відьму, про дванадцять років, про двійнят, які перші пів року їли пісок, поки я не знайшла, де брати іншу їжу. Королева слухала не перебиваючи. Обличчя її було як у людини, яка чекає, поки зупиниться годинник, щоб прозвітувати, на скільки він відстав.

— А тепер, дитино, — сказала вона, коли я закінчила, — ти королівська дружина. Усе, що було раніше — це пролог. Прологи читають швидко й не переказують.

Вона подивилася на моє волосся. Дивилася недовго, але так, як дивляться на стіл, який принесли не тим боком.

— Яка цікава зачіска. А воно хіба не заважає?

— Воно колись було драбиною, — сказала я.

Королева повільно повернулася до фрейліни, яка стояла біля вікна з книжечкою.

— Запиши, — сказала королева, — «драбиною».

Фрейліна записала. Після цього про волосся ми не говорили десять днів, а потім почали обидві, одночасно — але про це теж пізніше.

Коли я виходила, королева ласкаво кинула мені в спину:

— Завтра о дев'ятій. Етикет. І, дитино: тут ніхто не питає «чому». Тут пояснюють «як».

У коридорі фрейліна, яка записувала, наздогнала мене й шепнула:

— Ви, до речі, зробили їй комплімент, самі того не знаючи. «Драбиною». Вона вже пів години це переказує. Вона рік не отримувала нового матеріалу.

Так я дізналася, що при дворі сказане живе довше за того, хто це сказав. І що книжечка фрейліни — це не щоденник. Це архів, і до нього вже потрапила я.

4. Стефан і мита

Стефан приходив до мене ввечері втомлений, сідав, знімав черевики й розповідав про нараду. Я любила це слухати, бо в його розповідях люди робили дурниці через гроші, а це мені було зрозуміло: у вежі грошей теж не вистачало, точніше, їх там взагалі не було, тож ми з відьмою робили дурниці з інших причин, більш чесних.

— Сьогодні три години радилися щодо мита на борошно, — розповідав він. — Герцог Низький вимагає знизити, бо в нього млини. Граф Верхній вимагає підняти, бо в нього теж млини. Тільки в нього млини вищі.

— Як млини можуть бути вищі?

— Він має на увазі — у горах. Графиня Верхня підписала петицію п'ятьма печатками. Остання печатка більша за решту в чотири рази.

— А чому більша?

— Щоб було видно, що це серйозно.

Я запитала, чи серйозність справді вимірюється розміром печатки. Стефан сказав, що при дворі так вимірюється майже все: серйозність, повага, любов до короля і скорбота за померлим кузеном. Кузенів у нього багато, і всі щось вимірюють.

— А скільки вимірюєш ти? — запитала я.

Стефан подивився на мене, і я побачила, що це питання йому сподобалося. Це було перше його обличчя за вечір, яке не здавалося втомленим.

— Тебе, — сказав він. — Тебе я міряю без печаток.

Це був найкращий вияв кохання за весь тиждень, і я так йому й сказала. Він зрадів. Потім додав, що в палаці так не кажуть, а я відповіла, що за це його й ціную. Він подумав і погодився, але якось швидко — ніби погоджуючись із поганим лікарем.

5. Спів

Співати я почала так само, як у вежі — сама того не помічаючи: руки в тісто, а голос уже летить. У вежі голос летів у ліс, і його слухали птахи та один принц. У палаці голос залишався в кімнаті, а за стіною спав Стефан, його камердинер, шість покоївок і вся ця металева шестірня, що гриміла о шостій.