Передмова

Ця книжка почалася із запитання, яке я поставив собі, дочитуючи дітям казку братів Ґрімм. Останній рядок «Рапунцель» звучить так: «і жили вони довго і щасливо». Діти заспокоїлися й пішли спати. А я залишився сидіти й думати: а що ж далі?

Казка закінчується на весіллі. Але весілля — це не кінець історії, а її середина, і, можливо, навіть не найцікавіша частина. Дівчина, яка дванадцять років прожила у вежі, вміє співати, плести й чекати. Принц, який осліп заради неї й два роки блукав пустелею, здійснив великий подвиг. Але подвиг триває день. А потім настає ранок, і треба вставати. У цій новій кімнаті живуть люди, яких вона не знає, за правилами, яких вона ніколи не бачила — і ніхто з них не читав казки й не знає, що перед ним легенда.

«Жили довго і щасливо» — це два рядки, у яких заховалося ціле життя. Хто місив тісто? Хто рахував гроші в казні? Хто сварився через зачіску й мирився через хліб? Казка про це мовчить не тому, що цього не було — а тому, що казка вміє розповідати лише про подвиги. А життя складається не з подвигів. Воно складається зі сходинок. Сто вісімнадцять сходинок у башту. Щодня.

Тому ця книжка — не про чарівниць і не про прокляття. У ній немає магії, крім тієї, яка існує насправді: рук, що вміють творити хліб, тканину, ліки та правильні слова в потрібний час. Герої цієї книжки роблять те саме, що й ми: намагаються жити серед людей, яких люблять, і не втратити себе. Просто їхній дім називається палацом, а їхній базар відбувався на площі перед королівством.

Мені хотілося написати сатиру, і вона тут є: у зображенні двору з його протоколами, печатками й радами, які вміють порахувати все, крім людини. Але в процесі роботи з'ясувалася річ, якої я й не планував: сатира сама перетворилася на історію про спадкоємність. Про те, як знання переходять від матері до доньки, від відьми до дітей, від пекаря до учнів, від покоління до покоління — не через книжки, а через руки. Казки про це теж мовчать.

У цій книжці Рапунцель не чекає, поки її знайдуть. Вона тче. Буквально: килими, на яких вишиває своє життя — дорогами, вогнями й людьми. І якщо читачеві захочеться знайти в цих килимах глибокий зміст, я не заперечуватиму. Але чесно скажу: героїня книжки тче тому, що їй це просто подобається. І це, мабуть, найкраще визначення щастя, яке я вмію сформулювати.

«Жили довго і щасливо». Це правда. Просто казка не розповіла, скільки це коштувало і скільки хліба було спечено на цьому шляху.

Цю книжку писали двоє: Рапунцель і принц Стефан — кожен у своїх главах, як у справжніх родинах, де одні й ті самі події пам'ятають по-різному. Хай так і буде.

Михайло Заїка