Пролог.

Кіра

Якщо коротко, то я тут не з власної волі.

Якщо довго, то Маша подивилась на мене тими самими очима, знаєте, такими круглими, вологими, як у кота зі «Шрека». 

«Будь ласка, я ж твоя найкраща подруга, ти ж не кинеш мене одну в лігві цих мажорів, правда ж, Кіро?».

І я не кинула, просто офіційно капітулювала перед жіночою дружбою.

У результаті я стою тут уже сорок хвилин, як декоративний фікус. Тримаю в руці склянку з чимось радіоактивно-помаранчевим, що віддалено нагадує апельсиновий сік, і спостерігаю за тим, як абсолютно незнайомі мені люди старанно роблять вигляд, що їм тут неймовірно весело.

Мені ж тут не подобається. Ні, серйозно. Не подобається музика, яка б'є по мізках ритмічними басами. Не подобається, як тут пахне гримучою сумішшю нішевих парфумів, дорогого алкоголю та роздутих чужих амбіцій. Не подобається цей будинок, який більше схожий на невеликий палац, ніж на житловий будинок. Два поверхи, панорамне скло, підсвічена територія розміром із невеликий парк, кілька басейнів, і це лише те, що я бачу з тераси. Кожен тут ходить із таким виглядом, ніби він мінімум спадкоємець британського престолу. Не подобаються ці люди, які посміхаються так широко і фальшиво, ніби їм за це платять погодинно.

Маша, до речі, зникла ще двадцять хвилин тому. Сказала очевидне «я на одну секундочку», і просто розчинилась у натовпі, як цукор у гарячому чаї. Фокус на рівні ілюзіоніста.

Я залишилась наодинці зі своїм помаранчевим пійлом на відкритій терасі біля головного басейну. Вода в ньому світилася м'яким блакитним світлом, і в ній відбивались силуети гостей, які бродили вздовж бортиків із коктейлями в руках. Ідилія для тих, хто любить блиск. Я ж цього не любила.

– Ти новенька? – голос виник збоку раніше, ніж я встигла зробити вигляд, що надзвичайно зацікавлена тим, як місяць відбивається у воді.

Я повільно повернула голову. Це був хлопець, абсолютно середній у всьому його зріст, зовнішність, стиль одягу. Але з тією самою самовпевненою посмішкою, яка зазвичай буває у хлопців, що вважають себе подарунком долі для будь-якої дівчини.

– Я взагалі звідси, – сухо відповіла я, сподіваючись, що тон спрацює і він піде далі.

– Звідси – це звідки? – він зробив крок ближче, порушуючи мої особисті кордони.

– З планети Земля. Але іноді шкодую про це.

Він засміявся, це було так гучно і награно, ніби я щойно видала кращий жарт в історії стендапу, в той час як я не говорила нічого смішного, тож моє обличчя залишалося кам'яним.

– Мене Дімон звати, – він сперся ліктем на перила тераси поруч зі мною, перекриваючи шлях до відступу.

– Співчуваю.

Мовчанка, певно, до нього не одразу дійшло, що я не налаштована на розмову. Він ще двічі відкривав рота говорив щось про те, яка тут крута вечірка, а потім видав коронне «ти не така, як інші дівчата тут».

Саме тієї миті мій внутрішній запобіжник терпіння видав гучне, виразне клацання. Порожньо. Ліміт моєї ввічливості на сьогодні вичерпано.

Я різко озирнулась у пошуках рятівного маневру для втечі, і саме в цей момент хтось опинився просто у мене за спиною. Я відчула це за мілісекунду до того, як побачила. Якесь невловиме переміщення повітря. Запах – морозний, терпкий, з нотками кедра і чогось деревного. Відчутне тепло від чужого тіла, яке стояло набагато ближче, ніж дозволяв здоровий глузд.

Я крутнулася на п'ятах надто швидко і мій сік полетів, весь, до останньої краплі. На футболку незнайомця, якого я бачила вперше в житті.

Я навіть не встигла прорахувати траєкторію, він просто взяв і вилився. Пляма розповзалася по тканині на рівні його міцних грудей, як карта якоїсь невідомої материкової зони.

На терасі миттєво стихли розмови. Запала непропорційно гучна, дзвінка тиша, крізь яку чулися лише глухі баси музики з другого поверху. Дімон кудись миттєво випарувався, ніби його тут і не стояло.

Незнайомець же повільно опустив погляд на свої груди, потім підняв його на мене.

Я в свою чергу завмерла.

У нього були очі кольору темного, розплавленого шоколаду, і зараз вони дивилися на мене впритул. Але при цьому на його обличчі не було жодного виразу обличчя, взагалі жодного. Ні злості, ні роздратування, ні показної стриманої образи, яку зазвичай демонструють, щоб усі навколо побачили, як сильно ти себе контролюєш.

Він просто дивився рівно, важко і до мурашок по шкірі спокійно, ніби у нього в запасі є вічність, щоб вирішити, що зі мною робити.

Повітря між нами раптом стало якимось густим. Густим і наелектризованим. Я мала б вибачитись. Це було б логічно, соціально правильно, банально ввічливо, зрештою! Інстинкт самозбереження волав, щоб я запропонувала оплатити хімчистку.

Але під цим його прицільним, гіпнотичним поглядом мій мозок обрав режим «слабоумство і відвага».

– Вечірка тут, до речі, просто жахлива, – рівним голосом видала я.

Внутрішній голос ударив себе рукою по обличчю. Що ти несеш, Кіро? Але зупинитися я вже не могла, моє підборіддя зрадницьки, але гордо смикнулося вгору.

Незнайомець повільно, немов хижак, який нікуди не поспішає, провів поглядом по території. По підсвіченому басейну, лаунж-зонах із білими диванами, натовпу на терасі, який зараз намагався не дивитися в наш бік, але грів вуха з усіх сил. Потім його темні очі знову сфокусувалися на моєму обличчі.