Глава 40

Коли ми опиняємося на межі, рідко думаємо про те, кого ми лишили позаду. Воно втрачає значення. Час, у звичному для нас розумінні, теж не несе за собою нічого особливого.

У фільмах часто показують про те, як люди за мить до смерті, за мить до падіння згадують своє життя, відчувають переживання близьких. Не вірте... Це все лише ідеалізація. Все, що ви відчуєте - пекельний біль, який повільно покидатиме вас разом з життям. Навряд чи когось хвилюють довгі прощання. Навряд чи більшість з нас просто матиме можливість попрощатися. Ще секунда і ваші повіки стануть занадто важкими, щоб спостерігати за цим світом, ще година (в кращому випадку) і з вас витече стільки крові, що ви навряд чи прокинетеся взагалі, за рік про вас почнуть забувати, а через кілька років навряд чи згадають обличчя. Не важко здогадатися, що перше, про що забудуть після зникнення будь-якої людини, - це її голос. Не важливо, як і що вона говорила за життя. Спогади почнуть деформуватися, а згодом повністю зникнуть з голови.

Ми переоцінюємо силу людської вірності... Ніхто не берегтиме нам пам'ять вічно, звичайно, якщо ми не були першими космонавтами на Землі, чи не відкрили Америку. Знайомі швидше згадають про Білку і Стрілку, що літали в космос, ніж про нас через десятки років. Вони допишуть нам купу гріхів і виділять, в кращому випадку, один день на те, щоб згадати, хто ми такі.

Мері сиділа перед телевізором, нервово попиваючи каву. Щось вже давно попереджало жінку про те, що щось іде не так. Не те, щоб вона зовсім не розуміла, що в сина може бути своє особисте життя. Її мучила думка про те, що він зовсім не з друзями зараз. Тим більше, що з ними її син майже не спілкувався після свого від'їзду.

По телевізору розпочалися новини. Як завжди якась жіночка, імені якої Мері навіть не намагалася запам'ятати, почала розповідати про звичайні події з життя міста і світу. Жінка вже взяла до рук пульт і думала перемикати, коли побачила фото сина. Її серце в одну мить стиснулося. Жіночий голос по той бік екрану мовив:

- Сьогодні... Поблизу закинутих будинків при в'їзді в місто було знайдено двох людей з кульовими ранами. Станом на сьогодні відомо, що це хлопець і дівчина. Обличчя хлопця встановлено... Це нью-йоркський слідчий Пітер Батлер, що раніше вів справу про загадкового вбивцю, що прозвав себе "SK". Обличчя дівчини встановлюється. Під час даного випадку були жертви... Ми попереджатимемо вас про всі події, що відбуваються довкола лікарні.

Мабуть, після слів "є жертви" Мері більше нічого не чула. Вона була готова молити всіх богів світу, аби це було помилкою, а її син був живим. Після смерті чоловіка єдине, чого жінка боялася найбільше - це смерті сина. Вона б просто не витримала. Чашка з кавою впала на підлогу і розбилася на маленькі шматочки, а на обличчі жінки, яка вже, здавалося, встигла виплакати все, що могла, з'явилися гіркі сльози. Але зараз не про це... Вона мусила... Просто мусила вірити, що це помилка. Вірити в що завгодно, але не в те, що її сина нема.

Жінка швидко взяла до рук телефон і почала набирати номер сина, який так і залишався вимкненим. Коли вона зрозуміла, що це марна справа, єдиним варіантом лишалося телефонувати у всі лікарні міста з чисельними запитаннями.

Мері зателефонувала не в одну лікарню, запитуючи:

- Чи нема в вас мого сина? Де мій син?

А всі лише холодно відповідали:

- Хто ваш син?

Здавалося вони просто відмовлялися її розуміти... Та і як вони могли зрозуміти те, що вона говорить, якщо вона не з першого разу могла все вірно сказати. Голос Мері зраджував її ледь не після кожної пари слів. А після кожної негативної відповіді на своє запитання надія на те, що її син живий, зменшувалася. Адже на фото точно він. Його обличчя підтвердили. То було його фото.

Це була остання лікарня, в яку Мері ще не телефонувала. За вікном вже вечоріло і втома давала своє, проте жінка тремтячим голосом сказала незнайомці по той бік слухавки:

- Доброго вечора, міс... Скажіть, будь ласка, чи немає у вашій лікарні мого сина... Його звати Пітер Батлер... в нього вогнепальне поранення.

Хвилинна пауза, яка тривала після запиту змушувала Мері здригатися від кожного стороннього шуму. Їй було не важливо чи він доноситься з вулиці, чи лунає по той бік телефонної слухавки.

- Міс... Пацієнт Пітер Батлер зараз знаходиться в нашій лікарні...

Цих слів було досить, щоб змусити Мері швидко зібрати свої речі й рушити до лікарні.

Вона не пам'ятала ні як зачиняла двері будинку, ні як сідала за кермо. Вулиці змінювали одна одну настільки швидко, що жінка навіть не сумнівалася, що заплатить за все це величезний штраф. Та зараз було байдуже.

Ось вона вже на порозі лікарні й майже з останніх сил забігає до приміщення. Жінка дивиться на молоду медсестру, що сидить при вході. Мері відразу запитує, не даючи дівчині навіть можливості привітатися:

- Мені сказали, що тут лежить мій син... В якій він палаті? Де він зараз? Як почувається?

Жінка ставила запитання з такою швидкістю, що бідна медсестра не встигала відповідати. Та й що відповісти, коли тебе не те, що зовсім не слухають, а просто не хочуть слухати. Коли в голові хтось вже сам придумав відповідь на свої запитання, чекаючи лише простого підтвердження. Дівчина розвела плечима, а потім сказала:

- Я не можу вам сказати, в якій палаті зараз ваш син... В нього тяжке поранення... Вашого сина оперують. Він втратив багато крові. Цілком можливо, що доведеться робити переливання. Новин поки нема... Вам потрібно просто зачекати...

Мері стирає рукою сльозинку, яка зрадницьки котиться по її щоці. Шкіра жінки жахливо бліда. Здається, що за цей день вона виморилася в рази сильніше, ніж після смерті чоловіка. Лише тепер Мері зрозуміла, який з двох її любих чоловіків був все-таки для неї найдорожчим. Якби вона знала, що так станеться, то ніколи б не сварилася з ним через дрібниці, не випустила б його з дому... Що вже говорити про те, щоб відпускати його самого до Нью-Йорка. Побачивши стан жінки, медсестра дістала пляшку з водою і, наливши трохи води в стакан, подала незнайомці зі словами: