Глава 35

♔ Джеймс Абрамс ♔

Говорять, що єдиний вихід змінити людину — це дати їй можливість бути самою собою, дати їй можливість зрозуміти себе. Можливо, зараз вам це здасться дурницею, але, насправді, це зовсім не так. Іноді, лише програвши, ми можемо здобути перемогу. Іноді, лише піддавшись, ми зможемо домінувати над ситуацією.

В моєму житті ніколи не було простих речей. Та й моє життя — саме по собі занадто складне, щоб назвати його простим. Можливо, саме тому я звик приймати складні рішення, які зазвичай мали важкі наслідки. Та, не зважаючи на все це, можу сказати одне: повернути зброю в руки Сабріни й сказати їй, щоб вона вбивала, — це було найскладнішим рішенням за останній час. Але водночас приходило розуміння того, що, якщо цього не зроблю, то вона піде. І цього разу назавжди. Я просто не міг цього допустити... Не хотів цього... Для мене відпустити — це означає не просто програти, це означає втратити того, чиє життя від початку я мав захищати хоча б в пам'ять про людину, котра змусила мене почати жити, а не виживати. Вона знову буде вбивати, але цього разу не заради грошей. Їй це просто необхідно. Та одного разу я зупиню цю дівчину і знову заберу з її рук пістолет. Змушу себе піти проти неї й згадати про те, що я — головний, а вона лише дівча, що в дитинстві з ним сперечалося, а зараз просто не вірить мені.

Її погляд зупиняється на мені. Мабуть, дівчину неабияк дивує мій вчинок. Але мене дивує зовсім інше. Я не хочу бачити в її руках пістолет, а ще більше не хочу, щоб вона стріляла з нього з метою забрати чиєсь життя. І причина цих дивних бажань — невідома. Сабріна говорить:

— Я зроблю все, як ти сказав...

Вона зробила паузу. Її тон був серйозним і саме в цей момент Сабріна нагадувала мені свого батька. Бо за моєї пам'яті лише йому вдавалося говорити серйозно, грубо, але при тому залишатися добрим для близьких людей. Мабуть, це дивний талант, який мають Кавінскі, або ж проста генетика. Щоб там не говорили, проте спадковість — це не просто слово, це закономірність розвитку як злочинця, так і будь-якого живого організму. Я подумки почав їх порівнювати, але вона повністю розбила всі мої способи їх порівняння, розірвавши тишу між нами, сказала:

— Я завжди прибираю за собою... Свідки злочинів рано чи пізно почнуть говорити, та коли це станеться, їм вже не буде кому про все розповісти..

Я поглянув на неї, після чого запитав:

— Отже, які плани на завтра, міс "SK"?

На моєму обличчі появилась маленька посмішка, адже нарешті в очах Сабріни я бачив ще щось, крім порожнечі. Воно було гіршим за всі попередні версії її, але воно робило її живою і прекрасною водночас. Мене не цікавили плани "SK", не цікавило те, як вона вбиватиме, чи приховуватиме власні злочини. Мене цікавила вона. Вона як дочка Андреа Кавінскі. Та відповідь на моє запитання була доволі простою:

— Спочатку я позбудуся грошей Кена... Не тому, що я його боюся, чи мені не потрібне гарне життя. Просто не хочу жити на гроші, які колись належали вбивці Стівена.

У відповідь на це я лише запитав:

— Що ти збираєшся з ними робити?

Сабріна легенько посміхнулась, а після сказала:

— Ти так спокійно запитуєш, наче я хочу витратити пару сотень доларів... Річ йде про великі гроші.

Вона зробила паузу. В цей момент я побачив в її очах нотки суму, що змусили мене вмить стати серйозним.

— Раніше я б сказала, що віддала б все на світі, щоб вилікувати сина, але... Тепер, коли його більше немає, ця ідея виглядає занадто безглуздою. Неможливо вилікувати того, кого більше нема. Неможливо себе переконати в тому, що він зараз спить в сусідній кімнаті й все добре.

Я опустив погляд. Мені хотілося обійняти її й сказати, що все буде добре, але добре знав, що для неї це виглядатиме, як брехня, особливо зараз. Тому з моїх вуст лише зірвалася пара слів:

— Мені жаль...

Хотілося сказати: "Я винен в більшості проблем, що виникла у твоєму житті. Мені жаль... Пробач". Хотілося хоча б єдиний раз в житті сказати їй суцільну правду, а не незрозумілу суміш брехні й слів, схожих на правду. Та навіть в цій ситуації вона залишалася прекрасною і знаходить слова, щоб розігнати всі думки, що зараз панували в моїй голові, і шокувати мене.

— Знаєш... Я знала, що колись так буде... Кен просто не міг би лишити нас з сином у спокої. А його хвороба й моя потреба в грошах лише підігрівали його інтерес до того, щоб використати мене. Знаєш, для матері немає нічого гіршого, ніж дізнатися про хворобу дитини. Коли я вперше взяла на руки Стівена, то зрозуміла, що більше нікому його не віддам. Так, нам не було де і за що жити, але ми були разом. Я б ніколи не вплуталася в ці неприємності, якби нам не треба було за щось жити. Коли лікарі сказали, що мій син хворий, то я спочатку відмовлялася в це вірити. Так, можливо, він не був від самого початку схожий на інших, але цей страшний діагноз... Він не заслуговував на те, щоб його почути. Вони сказали, що таких, як він — один на сто п'ятдесят тисяч. І знаєш про що я подумала?.. Чому він належить до тих одиниць. Чому саме він? Є батьки, які ненавидять своїх дітей, морять їх голодом, б'ють, а їхні діти все одно здорові. Мій мозок відмовлявся приймати цей діагноз. Хвороба Німана-Піка. Я навіть не одразу змогла вимовити. Лікарі сказали, що це не лікується, але заспокоювали тим, що в нього є всі шанси дожити до дорослого віку. Хтось радив відмовитися від сина, адже куди мені хвора дитина, якщо я сама себе прогодувати не можу, хтось радив просити допомоги в матері, але на той час її для мене не існувало. В цей час я ненавиділа всіх і все. І саме в цей час в моєму житті з'явилася людина, котра вирішила, що моя ненависть до всього світу може мене прогодувати. Смішно...

Вона заплющила очі, а після цього сказала:

— А зараз я хочу зробити хоч щось для тих дітей, які ще живі, що живуть з цією хворобою. Хочу, щоб сполучення слів "хвороба Німана-Піка" не викликала в них відчаю. А батьки все так само продовжували любити своїх особливих дітей. І байдуже чи в них тяжкі порушення функції печінки, проблеми з диханням, затримка у розвитку і не завжди зрозумілі напади, чи вони просто звичайні діти. Хочу ці гроші віддати на подальше дослідження цієї хвороби. Хочу, щоб про цю хворобу дізнався світ... Звучить божевільно... Проте я сподіваюся, що хоча б так я зможу зберегти пам'ять про сина і скупити власні гріхи.