Глава 32

♔ Сабріна Кавінскі ♔

Ми часто живемо в обмані, який самі створюємо для себе. Хтось бреше про те, ким він є, а хтось дурить себе тим, що хороший. Брехня може бути різною і може мати різні наслідки. Та хіба це найважливіше? Ми перетворюємо нашу реальність на суцільну оману настільки часто, що наше життя поступово стає брехнею, де віднайти істину неможливо. Ти наче у в'язниці й, як би смішно це не прозвучало, проте ти сам її для себе і створив. Та з-поміж всього цього бруду найстаріше те, що ми змінюємося під впливом власної брехні й зміни ці — незворотні.

Перед очима знову постає картина будинку, який був моїм найбільшим досягненням з того моменту, відколи я опинилася фактично без даху над головою. Моя затишна квартира, що ніколи не була по-справжньому моєю. Меблі, про які мріяла з дитинства, аромат затишку в помешканні, що гріє душу. Здається, неначе переді мною втілення всіх ідеалів сімейного затишку, про які колись говорив батько, проте — ні. Щось серед цього "раю" було не так. В повітрі неначе запах крові й він пронизує все моє тіло. Та водночас залишається не відчутним для інших. Звідки він? Цей неприємний запах на моїх руках, ним неначе повністю пронизана кожна частина мого тіла. Та навіть в цей момент вперто прикидаюсь, що нічого не помічаю. Чому? Все просто, не хочу падати у своїх очах і ставати жертвою власних ігор теж не планую, в мене є сенс життя. І якщо він знатиме правду, то неодмінно відмовиться від мене, якщо не зараз, то потім. Я б на його місці вчинила б саме так.. Тому зараз йому просто потрібно рости й радіти життю, жити й вірити, що його недуга минеться.  

Через кілька хвилин аромат крові повільно стихає і на зустріч мені мчиться мій дорогоцінний промінчик щастя — Стівен. Його очі блищать допитливістю і я вірю, що цей блиск не зникне з плином часу. Сьогодні він ще не знає, що його люба матуся знову піде, просто радіє і моє серце радіє разом з ним. Хлопчик міцно мене обіймає і запитує:

— Матусю, ти ж більше не підеш? Скажи, що залишишся зі мною.. Мені набридла тітка Амелія. Вона часто гнівається і кричить.

На моїх очах виступають ледь помітні сльози і я говорю:

— Синку, але ж в мене робота.. Я не можу залишитися. Мені потрібно їхати.

Хлопчик зітхає, а потім говорить:

— Але ж я важливіший за роботу... В мене скоро день народження, мамо, не їдь..

Моє обличчя якоїсь миті стає кам'яним. Зараз згадую себе в віці Стівена. Я також просила батька не їхати, але він не слухав. Та все-таки була одна відмінність: тато завжди був поруч, а я навіть не знаю чим закінчиться кожен мій наступний від'їзд. Спокійно говорю:

— Мені треба їхати.. На твій день народження ми обов'язково зробимо все, що ти забажаєш, а зараз я мушу їхати.

На його очах з'являються маленькі сльозинки. Здається, що він вже тоді знав, що я не приїду на його день народження, що ми не зробимо жодної з тих речей, про які мріє мій син. Хлопчик запитує:

— Ти ж не приїдеш? Це надовго... Ти завжди їдеш надовго...

Моя душа завмирає і я голосно кличу Амелію:

— Амеліє! Забери Стівена!! Мені час іти!

Хлопчик жалібно дивиться на мене, наче благаючи, щоб я його не відпускала. Спокійно його обіймаю і говорю:

— Ти мій син.. Пам'ятай, щоб не сталося, Кавінскі ніколи не плачуть і не зневірюються, а ще завжди дотримуються даного комусь слова.

В цей момент виходить Амелія і бере Стівена за руку, говорячи:

— Ходімо..

Хлопчик ще раз опирається, а потім говорить:

— Я нікуди не піду.. Я залишуся з мамою.

В цей момент розумію, що ще трохи й просто не зможу піти. Тому ледь не кричу на нього:

— Я сказала йди з Амелією і слухайся її у всьому!

Стівен заплакав. Я мовчки обернулася до нього спиною. Цієї миті цей затишний дім знову став пеклом, з якого хочеться забрати сина і втекти.

Я одягнула верхній одяг і, взявши ключі від автомобіля, вийшла з квартири. Зараз розумію, що тієї миті вчинила занадто жорстоко. Та хіба могла я тоді знати, що ми більше не побачимося і що черговою спробою підзаробити кидаю наші з ним життя в полум'я. Все, чого хотіла, щоб Стівен жив, але натомість звела його з людиною, котра в результаті забрала найдорожче не лише в мене, але й в близьких мені людей. Я змусила сина вірити в те, що його мати тяжко працює, але не сказала найголовнішого, що все це заради нього.. Моє життя має сенс лише тоді, коли є він і це незмінно.

Мимовільний спогад знову зникає, моя посмішка перетворюється на сльози. Мені боляче? Не знаю... Я давно не знаю, що таке біль, або ж просто прикидаюсь, що не знаю. Заходжу до кімнати й зачиняю двері, опиняючись в цілковитій темряві. І лише, лігши у власну постіль, поступово розумію, що темрява не лише довкола мене, але і в моїй душі, а цей тяжкий день — це лише один з сотень днів, які мені доведеться провести без сина в пошуках справедливості для нас обох.

Так минають ще декілька днів мого життя. Поступово я звиклася з тим, що живу серед суцільних правил і заборон, які встановлює Джеймс. Не можу сказати, що мені це подобається. Але я вмію бути вдячною.. Емма робить все можливе, щоб зменшити деяку ворожість, що панує між нами з Крісті, проте поки їй це мало вдається. Чому? Все просто... Я одна Сабріна Кавінскі й копій, подібних собі, терпіти не можу і не буду. І Джеймс, і Раян, й Емма мали це розуміти, коли рятували моє життя.

Сьогодні минав четвертий день мого перебування тут. Погода за вікном мало радувала. Сонце майже не виходило з-за хмар й іноді накрапав маленький дощик. Сонячне місто вже не здавалося настільки сонячним і від того, на жаль, на душі не ставало краще.

Я сиділа в кріслі, підігнувши ноги під себе, і гортала стрічку новин. І все здавалося б було не так погано, поки мені на очі не потрапила стаття з однієї місцевої газети. На обличчі з'явилася легка усмішка і я тихо прочитала заголовок:

— Справі відомого судді Чарльза Меттьюса дано зелене світло. Дружина покійного дала інтерв'ю щодо загадкової невістки. То ж хто та незнайомка: безнадійно закохана дівчина чи серійна вбивця?