Глава 28

♔ Сабріна Кавінскі ♔

Говорять, що життя триває лише коротку мить, після якої одразу настане забуття. Вже буде неважливо, хто друг, а хто ворог.. Все втратить сенс. А ідеї, які були нашим стимулом іти далі, назавжди підуть в забуття. Проте чомусь ми тримаємося за ідею, як за останню соломинку, все життя, не думаючи про те, що воно скінчиться.

За останній час я тричі зустрілася обличчям зі смертю, проте не почала її боятись. Втративши сенс життя, була впевнена, що смерть подарує омріяне забуття і навіть тоді, коли приймала рішення жити заново, щоб поміститися, не припиняла мріяти про забуття і знала, що неодмінно настане мить, коли моє серце назавжди зупиниться.

Ось цей чоловік стоїть переді мною, проте він не вісник страшної жінки з косою, хоча і хоче забрати моє життя. Швидше за все цей блондин — це лише черговий наслідок моїх необдуманих вчинків, за який я хочу заплатити. Хочу бути покараною за те, що зробила і за те, що жила життям, яке не належить мені. Цей готель, цей розкішний номер... Все це не належить мені. Жаль, що смерть чужою не буває..

Подумки я вже приготувалася до того, що скоро настане кінець і цей холоднокровний чоловік, забере все, що належить мені, — моє життя. Проте якоїсь миті з'являється Джеймс. Цікаво, він прийшов для того, щоб побачити, як куля пронизує моє тіло, а серце повільно спиняє темп, даючи останнім краплям життя покинути мене?

Якоїсь миті ми зустрілися з ним поглядами. Мені страшно.. Хоча, ні... Мені страшно не вмирати, а отримати удар у спину, здатися слабкою. І якоїсь миті я подумки прошу його піти, проте щойно це відбувається, чую холодний постріл. Проте він не в мене, немає болі. Точніше біль не є моїм. Очі чоловіка, що ще кілька хвилин тому сміявся з моєї безпорадності, закриваються, а його душа відчуває омріяне забуття. Цієї миті чомусь мені згадалося те, як щоразу, виконуючи черговий наказ, я продовжувала говорити собі, що це востаннє, більше не буде ні крові, ні смертей, хоча й знала, що це лише ілюзія.

Я дивлюся на Джеймса і його спокійний вираз обличчя. Він чекає подяки. Проте чи вдячна я йому? Джеймс врятував моє життя, проте зіпсував власне. Він щойно вбив людину і все, що він може сказати — це беземоційні й порожні слова. Я тихо говорю йому:

— Не варто було цього робити. Хто тобі сказав, що я хотіла жити? Чому ти прийняв це рішення за мене?

Я бачу як його вираз обличчя змінився і від спокою не лишилося й сліду. В його руках більше немає пістолета і, здається, що це зовсім інша людина, наче й не він щойно скоїв все це. Джеймс відповів:

— Якби я не втрутився, то б у цій кімнаті зараз лежало б твоє тіло, а не його. Тобі б так більше сподобалось? Зрозумій нарешті, я прийняв рішення не за тебе, а за долю. Що поганого в тому, щоб ти жила, а він ні?

Я поглянула на нього. Раніше ніколи не плакала перед сторонніми, проте зараз на моєму обличчі появилась маленька сльоза. Я швидко стерла її, проте знаю, що він все одно побачив.

— Можливо, в нього був шанс розпочати все спочатку, почати колись нове життя, заради тих, кого він любить, а ти забрав його останній шанс. Більше немає можливості, немає сил боротися..

Проте щойно я договорила останнє слово, почула:

— Давати шанс можна лише тим, хто його хоче отримати, а в іншому випадку це все втрачає сенс. Цей чоловік би не змінився. Такі, як ми, не змінюються ні заради людей, яких люблять, ні заради людей, які ненавидять. Я дав шанс на життя тому, хто його найбільше заслужив — тобі.. Цінуй це.

Він поглянув на мене і цей погляд змусив мене задати собі лише одне запитання: "Навіщо?" Навіщо давати шанс на життя тому, хто хоче померти, якщо він і так майже мертвий? Якщо душа померла, то яка користь від тіла?

— Я не вмію цінувати життя..

Знаю, що, можливо, зараз він розчарований моєю відповіддю, хоча й не подає вигляду, говорячи:

— Тоді навчись хоча б не ризикувати ним, щоб мені знову не довелося витягати тебе з неприємностей.

Він зробив маленьку паузу, а тоді сказав:

— А зараз тобі краще якомога швидше зібрати свої речі й залишити це місце, поки сюди ніхто не прийшов.. І зараз я не лише про нових людей від твого колишнього боса, але й про поліцію. Не хочу, щоб ти провела все життя за ґратами, Міс "SK".

Я змушую себе зібрати речі й поїхати з ним. Ми знову повертаємося до тієї квартири, в яку ще деякий час тому обіцяла ніколи не повернутись. Цікаво, якої миті це рішення змінилося? Всю дорогу до квартири ми мовчали. Я не спостерігала за краєвидами й не чекала від Джеймса якихось дій. Я втомилася і дуже рада, що він це розумів. Лише перед входом у квартиру він тихо сказав:

— Можеш забути про те, що я тобі говорив.. Ти не моя рабиня і в тебе немає боргу перед мною. Просто будь перед очима і не смій ризикувати своєю і моєю безпекою.

Я здивовано запитала:

— Але ж ти сам сказав, що мій порятунок, — це лише плата за моє життя, то що змінилося?

Джеймс спокійно відповів:

— Твоє життя належить мені, але не твої вчинки..

Він відчинив двері квартири й ми зайшли всередину. Нам назустріч вийшла жіночка, що колись так гостинно мене зустріла тут і привела до людини, що зрештою взяла на себе обов'язок за мою долю. Вона стривожено дивиться на Джеймса і запитує:

— З тобою все добре?

Дивно, проте я навіть не встигла помітити блідості його обличчя за власними переживаннями. Хлопець спокійно відповів:

— Зі мною все добре.. Підготуй кімнату для Сабріни й подбай про неї, а мені потрібно трохи побути наодинці. Якщо щось буде потрібно, то зайдеш до мене в кабінет.

Його голос знову став прохолодним. Здавалося, що між ним і Еммою була якась невидима стіна, проте причини її виникнення я не розуміла. Джеймс настільки швидко змінював свої емоції, що зрозуміти його було складно.

Решту дня я провела у власній кімнаті, яку мені підготувала Емма. Вперше в чужому домі почуваюся так, наче вдома. Якоїсь миті навіть забула, що я тут лише гість, а моє життя належить не мені, а людині, яка настільки добре володіє своїми емоціями, що складно зрозуміти хто перед тобою.