Глава 27

♔ Джеймс Абрамс ♔

Хто з вас колись задумувався про те, що відбувається з людиною, яка стала жертвою ваших ігор з власною долею? Вона помирає, йде в забуття, чи живе далі так, неначе нічого не відбулося? А якщо чесно, то хто з вас просто визнавав, що ця людина існує, а не є простим плодом ваших фантазій? Як би прикро це не прозвучало, проте всі ми по-своєму егоїсти й помічати проблеми сторонніх людей навіть тоді, коли вони виникли з нашої вини, нам не властиво. Нічого особистого... Просто закони долі, які не нам засуджувати, адже не ми їх створювали.

Та іноді в нашому житті все-таки настають моменти, коли починаємо шкодувати про власні помилки, але шкодувати й визнавати — це дві абсолютно різні речі. Скільки разів нам доводилося чути, що хтось про щось шкодує? А бачити розкаяння цієї людини й тим більше дії, спрямовані на те, щоб виправити вчинені нею помилки? Статистика говорить сама за себе... Життя — це лише холодний розрахунок, сукупність непотрібних символів і вигаданих самопожертв.

Я все життя звик жити за певними неписаними законами. Один з них говорив про те, що мої інтереси важливіші від життя будь-якої людини, а інші просто виводилися на основі першого. Завдяки цим простим на перший погляд законам я зміг стати тим, ким є, проте так і не зміг вийти з-під чужої тіні, борючись за виживання у світі, в якому скоріш за все не маю майбутнього. Ви можете сказати, що майбутнє має кожен... Але самі подумайте, яке майбутнє матиме злочинець, на чиїх руках кров? Відповідь проста: тюрма, смерть або ж продовження дійства, на яке чекає більшість. Тюрма — рівносильна смерті, але ні до одного, ні до іншого я не готовий, тому продовжую грішити й руйнувати життя всіх довкола, щоб продовжити власне. Не можу сказати, що мені це жахливо подобається, але це мій спосіб життя, за який ні ви, ні хто-небудь інший не в праві мене засуджувати.

Раніше, коли я робив щось погане, то в моєму житті заявлялися люди, які неодмінно були готові взяти відповідальність за мої промахи на себе, постраждати через мене. Дивно, проте не можу сказати, що колись відчував провину через те, що сталося, швидше за все просто думав, що так буде завжди. Проте з часом відповідальність за мої вчинки стала належати виключно мені. Самостійність? Можливо...

Тоді, коли відповідальність лягла на мої плечі, зрозумів, що за кожний злочин буває кара. Навіть якщо тебе не покарає закон, то тебе неодмінно покарає власна совість. А вона куди гірше правосуддя. В такі моменти ти починаєш нищити себе, змінюючи свій світогляд, душачи будь-який відгомін совісті в власній душі. Чесно кажучи, коли в моїй голові більше не звучало голосу совісті, я не відчував провини, то жити було набагато легше. Але разом з тим все-таки настають моменти, коли дивишся на власні вчинки з іншого боку і тоді не виглядає таким вже й гарним девіз життя: "Бери від життя все можливе, або навіть більше навіть тоді, коли для цього доведеться пожертвувати чиїмись інтересам".

Зараз, сидячи за столом, я мовчки дивлюся на двері, що знаходяться переді мною, вітаючи себе з тим, що щойно став зрадником. Скоро Раян знайде Сабріну і щойно це станеться, то Кен неодмінно буде там. Зараз я віддаю дочку чоловіка, що не дав мені пустити власне життя під три чорти, в руки смерті, в руки ворога, що вбив її сина, але не відчуваю нічого, крім порожнечі й ненависті до самого себе. Мабуть, Емма все-таки мала рацію, коли говорила, що ані Софі, ані Андреа мені не пробачать ніколи. І те, що вони мертві, не змінює того, що я відчуваю огиду до самого себе. Ледь чутно повторюю собі під ніс головне правило свого життя:

— Мої інтереси важливіші за життя інших.

Чи заспокоює це мене? Ні... Але допомагає нагадати про те чому я так чиню. Сабріна не входить до складу моїх інтересів, тому і її захист — це не моя проблема, і її особистість цього не змінить. Але з іншого боку, якщо це так, то чому я так переймаюсь рішенням, яке прийняв? Багато ж разів віддавав схожі накази, то чому цей такий особливий?

Я встаю зі стільця і, відкриваючи двері, йду до виходу. Хочу побути наодинці, без зайвих очей, без чужих думок. Я сідаю за кермо автомобіля і тисну на газ. Не знаю куди їду... Просто їду, щоб не втрати розум від того, що зробив. Не важливо куди, не важливо в якому напрямку... Головне — це не зупинятися, бо коли зупинюся, то час почне здаватиметься вічністю, а земля під ногами — кровавим пеклом.

За вікном змінювалися краєвиди: одні будинки затіняли інші, сонце змінювало свій ракурс, а люди все продовжували метушитися, сліпо вірячи в те, що житимуть вічно. Прикро їх засмучувати, проте, роблячи все можливе, щоб встигнути зробити все на світі, вони втрачають час на те, що насправді не є важливим, а найдорожче лишається без уваги. З часом швидкість автомобіля почала зменшуватися, а бензин в баку — закінчуватися, проте моє життя продовжується не в залежності від кількості бензину і кількості кілометрів, що я зможу на нього проїхати. Моє життя інше. Воно продовжується доти, доки бажатиму, щоб воно тривало. А я колись припиню бажати жити? Сумніваюся...

Я повернувся додому, коли кількість бензину в баку була майже на нулю. Припаркувавши автомобіль, зайшов до будинку. Довго не міг наважитися відчинити двері квартири, проте, набравшись сміливості, все-таки зайшов в приміщення.

Емма, як і завжди сиділа на кухні, тримаючи в руках чашечку кави. Завжди дивувався тому, як вона її тримає. Здавалося, що наче вона справжня аристократка, обличчям якої зачаровуються всі довкола. В руках Емми чашка з гарячою кавою припиняла бути просто чашкою, а ставала окремим видом мистецтва. Від цього я завжди мимоволі посміхався, порівнюючи себе з якимось запеклим шанувальником мистецтва. Цей раз не був винятком, хоча і настрою не було. Я підійшов ближче до жінки й побачив, що неподалік від неї стоїть ще одна чашечка ароматної кави. Тихо запитую:

— В нас були гості?

Я добре знаю, що насправді гостей не було, але сказати, що вражений її вчинком, не можу. Емма легенько посміхається, а потім говорить: