Глава 21

♔ Пітер Батлер ♔

Все життя ми прагнемо досягти високих моральних ідеалів, щиро вірячи, що вони існують. Часто ми настільки зациклюємося на них, що наче починаємо жити не своїм життям, лишаючи себе індивідуальності. А це далеко не найкращий варіант розвитку подій нашого життя.

Все своє життя я живу у своєму власному світі, про який не знає ніхто, крім мене. Його основа — віра... Віра в справедливість. Проте і цьому маленькому світу, сповненому ідеалів не судилось змінитися під впливом життєвих обставин.

Кладовище для мене — це свій окремий всесвіт, в якому люди більше не діляться на поганих і хороший, а життя перестає бути чорно-білим не тому, що стає кольоровим, а тому, що просто перестає існувати. В цьому місці мій власний світ починає розламуватися на маленькі шматочки, а поняття справедливості, яке ще донедавна було найголовнішим у моєму житті, змінюється почуттям провини. Я відчуваю свою провину за те, що сталося з батьком, якою б поганою людиною він мені не здавався б. Можливо, так сталося тому, що моя віра в справедливість і намагання захистити когось не змінило долі моєї сім'ї, не висушило сльози моєї матері. Я не знаю..

Валері щось говорить про могили й вбивства, що вчинив мій "SK", проте я майже не вслухаюсь в її слова, обмежуючи себе прохолодним поглядом і скупими жестами. Хоча, якщо вона за весь цей час, який ми провели разом, хоч трохи вивчила мене, то мала б знати, що іншої реакції не просто не буде, а й бути не може. І зараз мені здається, що це "бути не може" злити дівчину, хоча вона і не втрачає можливості вкотре наголошувати на своєму в надії на те, що я її почую. Щоб хоча б на секунду змінити хід її думок, говорю:

— Валері, я не розумію того, який тобі зиск з того, що ми зараз тут, що ти розповідаєш мені подробиці справи й тим паче до чого тут кохання?

Вона прижмурила очі, а потім сказала, поглянувши на мене:

— Ти не розумієш суті справи. Я тобі допомагаю.. Не забувай, що ми не чужі люди й твій батько був мені як рідний.

Після слів про її близькість з моїм батьком я хотів засміятись. Вони віталися раз через раз, коли бачилися в гостях, і ігнорували одне одного, проходячи повз по дорозі, а тепер вона говорить ледь не про родинні зв'язки. Розуміючи те, що її слова викликали в моїй голові сотні, якщо не тисячі запитань, Валері сказала:

— Тебе не було, тому, мабуть, тобі це може здатися дивним.. Останнім часом він почувався дуже самотнім, потребував спілкування, жіночої ласки..

Я уважно дивлюся їй в очі, а потім перепитую:

— Жіночої ласки? Ти про що?

Вона посміхнулася. В її очах я бачив якусь фальш, проте дуже складно зрозуміти про що саме Валері бреше цієї миті, граючи зі мною в ігри на цьому клятому  кладовищі.

— Пітере, ти не маленький хлопчик, тому сам все чудово розумієш. Місіс Метьюс вже в віці й не могла дати Чарльзу того, що йому було потрібно, а я могла. Він хотів мене, Пітере, а я хотіла те, що він міг мені дати.

Ці слова в мене викликають сміх, проте я все-таки стримую його, пам'ятаючи про те, де ми зараз знаходимося, запитую:

— А що ти таке хотіла, що тобі міг дати це лише мій батько?

Вона кладе руку на моє плече, говорячи:

— Що мені міг дати твій батько? Все.. Недоторканність, гроші, збереження таємниць... В нас з ним більше спільного, ніж у вас. Тебе це бентежить?

Я складаю руки в замок перед грудьми. Якоїсь миті розумію, що ще трохи й мене охопить гнів, а гнів в будь-якому випадку не та емоція, яка зараз скрасить моє існування в Лос-Анджелесі, тому вирішую будь-яким способом уникнути цього запитання.

— Звичайно, у вас більше спільного, адже я не можу опинитися з ним в одному ліжку. Мене не так виховали.

Поглянувши на посмішку Валері, я зрозумів, що говорити про щось не має більше сенсу, тому сказав:

— Думаю, що на цьому варто закінчити нашу розмову, адже вона ні до чого хорошого не призведе.

Я обертаюсь до неї спиною, роблячи перші кроки, що наближають нашу з нею розмову до її логічного завершення. Чомусь зараз мені здається, що вся наша балаканина лише забрала мій вільний час, який я б міг використати для того, щоб отримати якусь корисну інформацію про справу. Але наступні її слова повністю змінюють мою думку про все, що щойно відбулося. Вона говорить в слід:

— Не забудь передати привіт Керол.. Можливо, вона й не дуже гарно вчинила тієї ночі, проте ви одна родина. І для твого батька вона була дорожча, ніж я..

Вона ще щось говорила, проте ці слова вже втратили сенс. Хто така ця Керол? Чергова коханка мого батька чи щось цікавіше й оригінальніше, ніж це може здатися на перший погляд? Я добре пам'ятав, що серед моїх знайомих немає жодної жінки на ім'я Керол і тим паче тієї, яка буде наближена до моєї сім'ї настільки близько, як ніхто до неї.

Я покинув кладовище не з відповідями на свої запитання, а з десятками нових таємниць, які варто буде розгадати. І поки я не розгадаю всі загадки, не встановлю закономірності між всіма "випадковими" подіями, шляху назад не буде, його вже немає.

Вирішивши прогулятися бурхливим містом, в якому минуло все моє дитинство, я ще раз і ще раз прокручував в голові кожне слово, сказане Валері, кожну букву, вишкрябану на тій кам'яній плиті. Проте знайти хоча б якусь закономірність або зачіпку, за яку я міг би схопитися, як за рятівний круг, не міг.

Я втратив лік часу у власних роздумах. І це вже почало лякати мене, адже розумію, що швидше за все просто зациклився на даній проблемі, перетворюючи власне життя в одне єдине розслідування заради людини, що так ревно намагалася нав'язати мені свої погляди, ледь не зламавши мене. Це злило, але зробити з цим не міг абсолютно нічого.

Я чую знайому мелодію, що стоїть у мене на вхідному виклику. Витягаючи його з кишені, дивлюся на екран. Я радий прочитати зараз саме це ім'я. Я радий, що вона мені телефонує. Підіймаю слухавку і чую її життєрадісне:

— Пітере.. Ало... Ти мене чуєш?

Мене завжди надихало вміння Лілі не втрачати цієї іскри навіть в найскладніших життєвих ситуаціях. Зараз це саме те, чого мені не вистачає, тому я відповідаю: