Глава 19

♔ Джеймс Абрамс ♔

Життя — це гра, а в кожній грі має бути свій король, який нею володіє. Грати життями інших людей — це не злочин, а свого роду мистецтво, за яке ти отримуєш не лише власний авторитет, але й чудовий заробіток. І в цьому випадку важливу роль грає не твоє походження, а твоя манера і схильність до вчинків, які, можливо, викличуть обурення в багатьох людей, які по своїй природі не готові бути королями власного життя і диктувати йому правила.

Я — Джеймс Абрамс.. Хтось вважає мене дияволом в людській подобі, хтось пародією на злого господаря світу і невдячним сином власного татуся. Проте, ким би мене не вважали інші — це не змінює суті того, що я один з тих, кого варто не просто поважати, а навіть, можливо, боятись. Не можу сказати, що диявол, проте й далеко не янгол. Я просто людина, яка вважає себе королем, але щомиті пам'ятає, що щоразу, на мить заплющуючи очі, може втратити корону. Королі — це не люди, які народилися зі статусом. Королі — це люди, які в певний момент свого життя змогли не коритися правилам, а диктувати йому власні. Вони не грають в ігри, вони їх створюють, діючи за одним простим принципом: життя — це гра, а ти — король, ризикуй — виграєш, злякаєшся — поплатишся життям.

Моя гра — це кримінальний світ. Я, як і більшість з мого оточення, знаходжусь по ту сторону закону між поняттями "заборонено" і "дуже заборонено". Проте між мною і звичайним злочинцем все-таки є різниця. Він чинить злочин з певною метою, а я вчиняю злочини лише тому, що це мій спосіб життя. Злочинці діють підпільно, переховуючись від усього, що може затягнути їх до залізної клітки, а мене приваблює відкритість. Я плачу за те, щоб бути непійманим, прикриваючись великою буквою закону.

Так було до одного дня, який остаточно змінив моє життя, зануривши мене в підпілля. До того часу я й подумати не міг, що вбивця, майстерністю якої всі захоплюються, — дівчина, очі якої зараз шукають відповіді на мою "обіцянку", не знаходячи слів, щоб відповісти на мою пропозицію. Я вже все так же спокійно повторюю:

— Тиждень і Кен буде твоїм, лежатиме у твоїх ніг. Ти ж цього хочеш.. Хіба ні?

Я на мить заплющив очі, зробивши глибокий вдих, сказав:

— Ти згодна?

Я уважно вдивляюсь в її очі, шукаючи в них відповідь на своє запитання, хоча і добре знаю, що можу прочитати емоції будь-кого, крім неї. Між нами триває цілковита тиша, яку Сабріна все-таки наважується перервати, перепитавши слово, яке швидше за все відлунням відбивається у її голові:

— Тиждень і Кен буде моїм?

Я бачу у виразі її обличчя певну розгубленість, хоча вона і намагається сховати власні емоції. Мовчки киваю на запитання дівчини, а в відповідь отримую ще одне:

— Навіщо тобі це?

Для мене це прозвучало занадто багатозначно. Навіщо мені що? Кидати рятівний круг Сабріні Кавінскі? Вбивати її руками, коли я маю своїх людей? Рятувати її? Я лише усміхаюсь, говорячи:

— Ворог мого ворога — мій друг... Я пропоную тобі роботу і свій захист, можливість помсти, а в замін прошу лише твоєї вірності мені й жодного кинджала в спину.

Вона здивовано поглянула на мене, а потім запитала:

— Кинджала в спину?

Я кивнув, сказавши:

— Ми живемо в такому світі, Кавінскі.. Кожен може встромити ніж у спину тому, хто нас годує, або навпаки.

Я бачу як на її обличчі появляються проблиски злості. Мушу визнати, що цієї миті вона хоче моєї крові, а не моєї допомоги, проте зрозуміти наступні дії жінки куди складніше, ніж чоловіка. Сабріна підійшла впритул до мене, а потім, приховуючи власний гнів, сказала:

— В тебе рівно тиждень.. Через тиждень Кен має бути у цій кімнаті й бажано не для того, щоб вбити мене. І ще одне.. Якщо за тиждень його тут не буде, то ти люб'язно погодишся зайняти його місце.

Я холодно відповідаю:

— Обіцяю..

Я завжди любив ставити умовні межі, в ході яких  мав би виконати завдання і цей раз не став винятком. А щодо обіцянок, то будь-яку з них можна порушити, а вона про це добре знає. Хоча.. Цю обіцянку я не порушу, адже слово, дане гарній дівчині, нехай вона і носить пістолет, порушувати не дуже хочеться, особливо тоді, коли сам зацікавлений в його виконанні.

Я холодно дивлюся на Сабріну, а потім, обходячи стіл, сідаю в крісло, а потім, беручи теку зі столу, простягаю їй зі словами:

— Там твоє перше завдання.

Дівчина бере теку з моїх рук, а потім говорить:

— Кожен ризик має бути оплачений. А кожне людське життя має ціну. Знаєш на що я натякаю?

Я складаю руки в замок, а потім відповідаю:

— Якщо життя людини спроможне вміститися в таку маленьку теку під назвою "Сміття" - це перший доказ того, що її життя не варте ні цента. Проте я розумію про що ти. Твоя праця безцінна, а тому буде щедро оплачена. Я ввечері переведу аванс тобі на рахунок. Решту отримаєш тоді, коли завдання буде виконано. Всі мають подумати, що це самогубство, тому прошу тебе цього разу не тіш власне самолюбство, вишкрябуючи на тілі жертви власні ініціали.

Вона поглянула на мене і невдоволено кивнула головою. В цей момент Сабріна нагадувала маленьку дитину, якій заборонили їсти солодке і вклали в ліжко раніше зазначеного часу. В очах дівчини я бачив злість. Ще б пак, адже просто цієї миті я, як "справжній покидьок", заборонив їй грати в ігри з долею, забравши її улюблене заняття на себе, проте це лише тому, що я хочу захистити себе і своїх людей, а, отже, хочу захистити і її.

— Кавінскі, ти маєш право злитися. Я розумію, що в глибині душі ти навіть хочеш крові...

Я не встиг договорити, як вона мене перебила, заперечивши:

— Ти не правильно розумієш.. Я хочу крові конкретної людини, а не бездарності, яка перейшла тобі дорогу через власну дурість. І ти знаєш, що це за людина.

Я встав з крісла, ставши навпроти неї, крикнувши:

— Не смій мені диктувати умови, Кавінскі! Зрозумій нарешті, що я не Кен! Якщо ти так себе поводитимеш, то я..

Після цих слів я вирішив зупинитися, зрозумівши, що дав волю емоціям. Вчинив саме так, як вона цього і хотіла від мене. Молодець...