Глава 16

♔ Пітер Батлер ♔

Ми часто змінюємо наше життя заради людей, яким зовсім не потрібні. Хочете сказати, що вони змушують нас це робити? Але ж ми самі робимо цей вибір і дуже часто ці люди зовсім не впливають на наш вибір.

Так, наприклад, діти спроможні відмовитися від всіх благ цивілізації, щоб допомогти батькам, яким на них у свій час було начхати, і справа зовсім не в тому, що вони їх попросили чи змусили, а в тому, що ми самі підсвідомо зробили себе винними в їхніх проблемах і наша любов до певних людей зовсім не залежить від їхньої любові до нас.

Зараз я хочу цілком змінити власне життя заради власних батьків, а точніше.. зараз єдиної людини, чиї сльози не можуть залишати моє серце байдужим, — матері. Єдина можливість полегшити її біль — змусити винного відповідати за свої вчинки. Так, мені було байдуже на батька, а розкриття справи його не поверне, проте воно поверне мені мою матір або хоча б ту жінку, якою вона була до його смерті.

Якщо чесно, то я і досі до кінця не знав чи дадуть мені можливість працювати над справою серійної вбивці в Лос-Анджелесі, проте спробувати не завадить. Роблю глибокий вдих, а потім, переконавшись, що мене чують, говорю:

— Я б хотів залишитися в Лос-Анджелесі..

Я зробив маленьку паузу, а потім додав:

— Це тимчасово, але зараз так необхідно. Здається, я знайшов спосіб розплутати цей клубок вбивств і знайти "SK" та й розслідування справи свого батька не можу комусь довірити.

Я лише почув шум аркушів паперу. Здавалося, що він мене не почув, проте через декілька секунд сказав:

— Я не можу перевести тебе в Лос-Анджелес до кінця цього кварталу. Максимум, що можу дати — це оформити відрядження або відпустку за власний кошт. Проте, перебуваючи в відпустці ти навряд чи отримаєш доступ до матеріалів справи, а відрядження оформлювати невигідно. Якщо чесно, то я давно припинив вірити в те, що ти зможеш розкрити цю справу.

Я зціпив зуби від злості. Він припинив в мене вірити? Це вже відкриття. Як він може таке говорити, знаючи скільки всього я зробив для розкриття цієї справи, проте сваритися з ним для мене зовсім не вигідно. Сварка з власним шефом в будь-якому випадку могла б поставити хрест на Нью-Йорку, а залишатися тут на все життя не хотілося. Тому єдине, що я міг дозволити собі відповісти:

— Тоді краще відпустка.. і ще одне, якщо ви не вірите в те, що я спроможний розкрити цю справу, — не означає, що її не буде розкрито. Ще раз вибачте, що потурбував.

Після цих слів я поклав слухавку, вирішивши повернутися додому. По дорозі додому зайшов до торгового центру. Якщо чесно, то я терпіти не можу відвідувати такі місця. Можливо, це тому, що в більшості випадків мене оточують люди, які більше не спроможні говорити, і це породжує певний дискомфорт. Я намагаюся не звертати увагу на людей, що проходять повз мене. Та й, якщо подумати, то їм зараз не до мене, адже вони всі заклопотані й тонуть у власному вимірі надій і невиправданих сподівань. Можливо, це звучить і дивно, проте я також тону у власних переживаннях, як і вони, але визнаю це як власну проблему і недолік. Проте це не рятує мене від цих незрозумілих відчуттів і ніяк не допомагає людям, які мене оточують. Я заходжу до супермаркету, обходячи різні магазинчики, які мені не потрібні. Він був нічим не кращий за той магазин, що знаходиться біля нашого дому, проте це чудова можливість вбити трохи часу. Я підходжу до однієї з полиць, беру пляшку з мінеральною водою і йду до каси. Розрахувавшись за покупку, повільним кроком йду до виходу, ще раз оглядаючи все довкола.

Дивно, проте в торговому центрі я був недовго, хоча й мені здавалося, що минула вічність. Повертатися до того будинку явно не хотілося, але їхати назад до своєї затишної квартири, залишаючи тут всі проблеми, — це зовсім не вихід. Можливо, варто буде все-таки знайти тимчасову квартиру в цьому місті.

Я йшов крізь це густонаселене місто і не міг зрозуміти за що його колись в дитинстві міг любити. Мені було чужим абсолютно все: люди, будівлі, автомобілі.. Я просто йшов, оминаючи це все як погану сторінку свого минулого, поки не почув, що мене кличуть:

— Пітере, зачекай..

Я не міг не впізнати цього набридливого тону. Мені здавалося, що доля з мене сміється, посилаючи мені щоразу Валері. Я хотів було почати йти, щоб вона мене не наздоганяла, проте все-таки зачекав.

Вона підійшла ближче до мене, а потім посміхнулася:

— Бучу ти вирішив ще раз згадати рідне місто перед від'їздом.

Я закотив очі, а потім сказав з сарказмом:

— Ні, вирішив ще раз тебе побачити й згадати як ти вмієш мене доводити до сказу.

Валері засміялася, а потім легенько поцілувала мене в щічку і сказала:

— Мені справді жаль, що я доводжу тебе до сказу.. Проте ти ж знаєш, що ні в кого, крім мене, не виходить це так добре роботи. Тому не ображайся.

Я лише посміхнувся. Раніше б такого жесту з її боку мені б вистачило, щоб сподіватися на гарячу ніч, а зараз мені чомусь зовсім байдуже. Я спокійно відповів:

— Знаєш, а ти права.. На тебе ображатися неможливо. Ображаються на близьких, коханих, друзів, а ти не відносишся до жодної з цих категорій. Тому я просто хочу, щоб ти зробила дещо для мене: зникла з мого життя.

Дівчина засміялася. Вона поглянула мені в очі, сказавши:

— Ти справжній син свого батька, хоча і заперечуєш це. Ти віриш у власне всесильність, проте ти не всесильний. Всесильні помічають найменші недоліки, а ти ходиш по колу, не помічаючи найголовнішого.

Я не мав настрою вислуховувати всю її нісенітницю, тому холодно відповів:

— І цікаво, чого ж я не помічаю?

Вона засміялася, а потім сказала:

— Якби я хотіла тебе знайти, то б давно знайшла. Якби хотіла з тобою переспати, то б ти зараз вже лежав би зі мною в одному ліжку, а не стояв би тут.

Я тихо сказав:

— Тоді, якщо тобі нічого не потрібно, то чому ти зараз тут? До чого всі ці порожні розмови?

Валері похитала головою:

— А розмови зовсім не порожні.. У твоїй кімнаті знайшли тіло дівчини..