Глава 12

♔ Пітер Батлер ♔

Кожна людина по-своєму особлива і прекрасна, проте далеко не кожна має право називатися "людиною". З дитинства ми всі розділяємо людей на цілковито добрих і цілковито злих, але насправді не буває чисто білих і чисто чорних. Люди по своїй природі нейтральні. Просто наступає момент і вони вирішують в який бік їм почати дивитися і з ким себе асоціювати. Хтось асоціює себе з демоном, а хтось з янголом. Я ж ніколи не задумувався над тим, ким є.. Не схожий на янгола, проте і зовсім не демон, а, отже, вигнанець. Таких, як я, оминають стороною, але, на жаль, рідко в кого виходить це зробити. Ось, наприклад, Лілі мусить змиритися з тим, хто такий Пітер, щоб жити з ним під одним дахом, лише тому, що разом легше виживати, а мама.. Вона просто змирилася, бо я її син. Що стосується кожної з тих дівчат, що проходять через ліжко слуги закону, то вони навіть не знають мого імені, то про що тут можна говорити? Але зовсім інша справа Сабріна. В неї вистачило сили піти від мене, лишивши мене самого на мосту. Вона навіть не намагалася мене пізнати, адже, мабуть, добре знала, що змінити мене неможливо. Я був для неї лише поштовхом для продовження життя, а мої обійми просто мотивацією. Продовження не буде і не має бути, але чомусь не можу припинити думати про те як її тоненькі пальчики обвивають мою шию. Я думаю про її глибокі очі, які переповнені болем і стражданнями, але все одно залишаються прекрасними, про ніжний голос, що дістає глибин душі. Не можу припинити думати про неї. Не можу відпустити її зі своїх думок, хоча кілька годин тому назавжди відпустив із свого життя. Можливо, Сабріна за кілька годин  забуде про те, що існував такий собі Пітер і що він врятував її, але в мене не виходить забути. І сумніваюся, що вийде. Вперше я боровся не за правосуддя для того, кого вже немає, а за цілком живу людину, яка була спроможна мені подякувати. Можливо, зараз вона і не розуміє того, що життя прекрасне, проте настане час і це розуміння прийде.

До сьогоднішнього дня, перечитуючи закони, я не міг зрозуміти чому за доведення до самогубства потрібно карати. З одного боку інші люди не можуть відповідати за рішення самогубці, яка не хоче жити, а з іншого.. Якщо людина так вчиняє, то для цього має бути причина. Її хтось не захистив, хтось не підтримав, а це вже більш схоже на злочин, адже завдав шкоди психічному, а, отже, з часом і фізичному здоров'ю. А за злочини мають карати. Лише з появою Сабріни в моєму житті я став розуміти чому так важливо боротися за мертвих людей, щоб зрештою допомогти живим, адже, якщо люди знатимуть, що за злочин, скоєний проти них є кара, то і самогубців стане на десятки тисяч менше.

Поки я про це думаю, то встигаю дійти додому, точніше до місця, яке раніше вважав домом. Знаю, що звучить не дуже, проте заходити сюди зовсім не хотілося, але виходу немає. Я пообіцяв мамі, а обіцянки, дані найріднішим людям, потрібно виконувати навіть ціною власного нервового здоров'я. Натискаю на дверний дзвінок, очікуючи поки мені відчинять двері.

Двері мені відчиняє зовсім не мама і це мене дивує, проте згадавши про те, які лицемірні бувають люди, перестаю дивуватися і лише легенько посміхаюсь, вдягаючи маску порядного сина, що сумує з приводу смерті батька, але намагається триматися. Проходжу в середину. Я прикидаюсь, що не помітив дівчину, що відчинила мені двері, але не виходить, адже вона мене запитує:

— Пітере, невже ти не згадав мене? Це ж я Валері..

Звичайно, згадав, адже як таке забудеш. Валері — це незабутня дівчина, яка дорожить свободою, блондинка з жахливим характером, але все-таки дуже розумна. Вона старша за мене років на 6, проте її короткі спідниці, гарні блакитні очі, пухкі губи часто стирали різницю у віці між нами. Валері з родиною переїхали до Лос-Анджелеса з Франції й оселилися в сусідньому будинку. Дивно, проте наші сім'ї ніколи не прагнули дружби, а ця довгонога блондинка взагалі не вважала мене за чоловіка, хоча часто проводила час в моєму ліжку. Згадувати це бридко, хоча тоді було й весело. Я спокійно відповів, зробивши радісний вигляд:

— Звичайно, впізнав. Просто доволі відвик бачити тебе на порозі мого будинку.

Вона не зрозуміла всієї іронічності моїх слів, мовчки обійнявши мене. Не міг відповісти їй тою самою радістю, адже ніколи не вітатиму людей зі свого минулого. Схоже, що Валері цього не зрозуміла, списавши це на моє "горе", сказала:

— Вибач.. Тобі зараз складно, але я просто не подумала. Ми так давно не бачилися з тобою. Минулого разу ти поїхав без пояснень і прощань, навіть батькам не телефонував.

Я закотив очі, а потім сказав:

— Валері, на це були причини, але, якщо все можна було б змінити, ніколи б нічого не змінював.. І я не скучив, тому просто зроби прикинься, що мене не існує.

Вона хотіла щось відповісти, проте я її перебив, додавши:

— Дякую за розуміння.

Звичайно, ці слова були сарказмом, адже я добре знав, що їй мене ніколи не зрозуміти, але якби замовчав, то б почув купу докорів у свій бік. Валері мовчки зітхнула і, злісно поглянувши на мене, пішла в бік кухні. Я ж просто зайшов до вітальні.

Вітальня в цьому будинку була просторою. Вона оформлена в європейському стилі (так говорив дизайнер, якого найняв тато, коли був захоплений всім, що пов'язане з Європою), проте мені ця кімната здавалася занадто переповненою всякими атрибутами, аніж дизайнерською роботою. Єдине, що нагадувало про Європу,- це вази, які мама привозила з кожної мандрівки на найбільший материк світу і розкішні люстри, які, як мені здавалося, переливалися ледь не сотнями кольорів. Проте зараз навіть вони не надавали вітальні якоїсь чарівності, адже довкола було купа людей, більшості з яких я, мабуть, і не знав. Вони співчутливо дивилися на маму, що сиділа з заплаканими очима і з захопленням говорила про батька. Так і хотілося сказати, що цей чоловік покидьок і не заслужив і частини сліз, які вона пролила через нього, але щось зупиняло мене. Можливо, це розуміння того, що ці люди й самі це добре знають? Більшість із них або ж не знали мого батька, або ж ненавиділи його, а тепер раптом співчувають. Це виглядало смішним. Я хотів вже піти до себе, як мама сказала: