Сто і одне неЩастя

****

Коротко про себе: незграба.

Ні, я не з тих, хто танцює в клубі недолугі танці, незграбно рухаючись, не потрапляючи в ритм музики.

Навпаки, танцюю я добре, чесно кажучи, професійно. У мене за плечима дитяча школа танців, «кульок» народне відділення та ансамбль народних танців «Пролісок», до складу якого я входила майже вісім років. Інколи вони запрошують мене на якісь заходи, та понад рік тому я змінила свій профіль і вдалась до викладацької діяльності. Готую нам зміну: молодих і амбітних.

А незграбність – то в мене в крові. Я постійно у щось врізаюсь, за щось перечіпляюсь, падаю на рівному місці. Я ніколи не втрачу можливості щось розсипати, розлити, розбити, поламати. Якщо є хоч якийсь шанс втрапити в халепу, я його ніколи не проґавлю.

Наталя, моя найліпша подруга, кепкує з мене, каже, що я незрівнянна у своїй незграбності, адже усе, що зі мною відбувається, виходить легко елегантно й напрочуд граційно.

– Полько, ти навіть падаєш красиво, наче у сповільненому кадрі. Викидаєш руки вперед, очі прикриті, обличчя натхненне… І падаєш, наче не на землю, а на м’яку хмаринку.

Я криво всміхаюся на такі її порівняння та зізнаюся:

– Талько, я ж руки викидаю в надії втримати рівновагу (загалом марна справа), очі заплющую від переляку, а «хмаринка» досить відчутно стесує долоні та дряпає коліна. Одного разу я навіть носом та підборіддям проїхалася по асфальту!

– Ні, Полю, все за що ти берешся виходить гарно, зі смаком. І  я переконана, що все це тому, що ти сама струнка й вродлива. І навіть на твої падіння дивитися – одна насолода!

Для своїх тридцяти двох років я дійсно виглядаю непогано: маю ладну струнку фігуру – результат багаторічних занять танцями, миле личко з виразними карими очима, акуратним носиком та приємною посмішкою, і густе каштанове волосся, що хвилями спадає до середини спини.

Наталя ж – моя повна протилежність. Замолоду худа симпатична блондинка з тоненькими куцими кісками, кирпатим носиком та купою ластовиння була моєю одногрупницею. Вона завзято займалася танцями і будувала грандіозні плани щодо свого танцювального майбутнього. Вони, плани, рухнули в одну мить, коли на другому курсі Таля зустріла Сергія. Високий смаглявий красень не зволікав у стосунках: йому так припала до серця моя веселуха-подруга, що вже за місяць справили весілля. А по закінченню другого курсу Таля взяла «академку» через вагітність.

До університету, як і до танців, вона вже не повернулась.

Сьогодні в огрядній жіночці з тридцятьма з лишком зайвими кілограмами, яскравим макіяжем та вогняно-червоним волоссям важко впізнати ту худорляву реготуху. Та все одно вона залишилась моєю подругою, ще й на додачу кумою, адже я стала хрещеною її старшенького Микитки.

Сергій кохав її так само ніжно, як і раніше, ще й був невимовно щасливим від того, що кохана подарувала йому трьох діточок: мого дванадцятирічного похресника, на два роки молодшого Миколку та п’ятирічну таткову принцесу Марійку. Таля ніколи не переймалася власною вагою, тому що кохання чоловікове від того не меншало і він, як і в юності, називав дружину «своєю Дюймовочкою».

А моє особисте життя через мою незграбність було схоже на американські гірки: то все чудово й прекрасно, романтика, «лямур-тужур», а потім я щось таке утну, що варто бігти й хреститися.

Один кавалер запросив на свій День народження в сімейному колі, тобто з батьками, двома молодшими братами та бабусею. Я – добра душа – сама напросилася допомагати накривати на стіл та виносити гарячі страви. Все було добре, доки я не перечепилася через килим і не висипала повну миску голубців просто бабусі на коліна. Чи варто казати, що хлопець після того до мене швидко охолонув? І це після цілого року стосунків!

Другий присягався в коханні до скону. Наполіг, щоб переїхала до нього. І жили ми щасливо. До першого прання. Завантажила я машинку та побігла винести сміття та хліб купити. Не знаю, чи я натиснула щось не те, чи машинка вже віджила своє, чи просто не мій був день, та потоп був вищій клас! Я залила не тільки нашу квартиру, а ще й сусідів знизу, які щойно зробили ремонт. Я гадаю, ви зрозуміли, що після такого я зникла не тільки з квартири, а ще й із серця та з життя того, хто начебто мене безтямно кохав.

Третій протримався найдовше. Він лише посміявся, коли я перетворила на вугілля нашу вечерю. Віджартувався, коли зранку перед важливою зустріччю, прасуючи, спалила його сорочку. Жартома посварив, коли розбила новий порцеляновий сервіз, заспокоївши, що то на щастя. Та от коли я випадково вилила гарячу каву на його ноутбук, я зрозуміла: то – кінець. Бо тоді я дізналася, що й він вміє лютувати та лаятися, і що я – «ходяча катастрофа».

Після того я поховала своє особисте життя та повністю віддалася танцям. Подруги намагалися мене розрадити, з кимось познайомити, та я завжди відмовлялася. Для мене відтепер існували безкінечні репетиції, гастролі, концерти, фестивалі, танцювальні конкурси. Танець став моїм життям.

Я ніколи навіть не думала, що моя танцювальна кар’єра може несподівано завершитися. І все знову ж таки через мою незграбність.

Одним ясним зимовим морозним днем я поспішала на репетицію. Напередодні не було ані дощу, ані снігу, тому ожеледиці не спостерігалося. Та наче навмисно хтось розлив воду саме на моєму шляху. Падати було боляче. Я відчувала, що точно забила куприка. На ноги піднялась дуже важко.

Які ж тут танці, коли я навіть ходила ледь-ледь! Два місяці на лікарняному, чотири – у другому складі. А потім наш керівник порадив мені не губити потенціал через травму, а направити його в корисне русло. За його протекції я вже з початку навчального року набрала дитячу танцювальну групу. З того часу я живу не тільки танцями, а й дітьми, з якими працюю.

Та все це були лише дрібні квіточки, адже справжня халепа чекала на мене попереду.

****

Лютий розпочався проливним дощем. Я закінчила заняття і тепер у приталеному пальті кольору кави з молоком, зручних високих чобітках, розкривши над собою жовтогарячий купол парасольки, зробила крок у зливу.