Як все починалося.

Мартин.

- Тільки не Снігуронькою! Яка з мене Снігуронька? Ви тільки уявіть!

- Вже уявляю. Висока, міцненька і… гарненька. Побрийся тільки перед виходом, Мартине.

- Ні, тільки не це! Змилуйтесь, Григорію Івановичу! Може, мені на коліна стати? Руку поцілувати? Рапорт на звільнення подати? Що завгодно, и-и-и-и…

- Досить блазнювати.

- Не можу я сьогодні, ніяк! – провів по горлу ребром долоні. – Одружуюсь, чесно. І на поминки прадіда слід їхати у самі Суми. Одразу після батькового ювілею. І…

Артист з мене ніякий мабуть, бо Григорій Іванович не перейнявся:

- Це наказ! Сержант Горобець, сьогодні з двадцять першої нуль-нуль і до опівночі ти розвозиш колегам подарунки одягнений Снігуронькою!

- Так точно! – відсалютував я. Звичка виконувати накази спрацювала.

- Та ти не бійся, - вже по-дружньому поплескав мене по плечу шеф. – Всі через це проходять. Ти ще зрозумієш, як це весело!..

Еге ж. Річ у тім, що у відділку кібер-поліції працюють одні чоловіки. Через це щороку перед Новим роком, коли приходить час поздоровляти працівників і дарувати подарунки їхнім дітям, шляхом жеребкування вибирається Снігуронька. Діда Мороза вибирати не треба, Дід Мороз у нас завжди один і той самий – Степанич. Поважний чоловік, та на свята любить заквасити, тож до колег, що останні у списку, добирається вже із власним червоним носом та спираючись на посох.

А Снігуронькою нині випало бути мені.

За три з половиною години до Нового року ми із Степаничем вже визбирувались у підсобці. Він вже був повністю одягнений у костюм Діда Мороза, навіть довгу білу бороду причепив, і тепер, як фахівець, давав мені поради:

- Колготи обережно натягай, щоб не порвати…

- А може, я у брюках залишусь? Я ж у шубі буду, ніхто не побачить…

- Ні, шубка коротенька, ноги видно. Бюстгальтер не забудь.

- Ого, що хоч туди понапихали?

- Вату.

- Нащо стільки?

- А я хочу провести час поруч із гарною Снігуронькою, з буферами, а не дульками.

- Степанич!..

- Сядь, Горобець! Дай очі підведу… Та не бійся, не виколю! Щороку усім макіяж роблю – ні одного ще одноокого у конторі не бачив.

- А це ще що? Е, що ви робите?!

- Щічки рожеві, губки червоні…

- Сором який!

- Тільки до третьої чарки, повір. Спасибі скажи, що парик не доведеться одягати, коса прямо до шапочки пришита.

- А чого така коротка?

- То я винен, минулого року… хм… ненароком впав у холодець і «позичив» у тодішньої Снігуроньки край коси, щоб обтертися. Довелось обрізати…

- Степаничу?! Ох, краще б я на чергування залишився, попрацював…

- Та відпочинь трохи, Мартине, від свого Липка!

Я зітхнув. Липко чи Липкий  - то був фахівець з ІТ-технологій, через якого я втратив апетит і сон. Коротше сказати – талановитий хакер. Прозвали його Липким, бо гроші до нього так і липли. Він провернув вже чимало справ, зламував найзахищеніші сайти і виводив гроші. Крадій, шахрай, злодій. Але так вміло замітав сліди, що годі й шукати. Сліди вели до нашого міста, але вирахувати Липкого ніяк не виходило, через що увесь відділок позбавили такої очікуваної перед Новим роком премії.

- Снігуронько, заснула чи що?

- Степаничу!

- Не галасуй. Мішок бери і пішли.

- Ого! Який важкий? А чого я повинен нести? Хто з нас зараз чоловік, Степаничу?..

Отак я і став Снігуронькою. Старший сержант місцевого відділку кібер-поліції, Мартин Горобець, двадцяти восьми років від народження, характер врівноважений, зовнішність приємна. Але ж Снігуронькою?..

Влада.

- Тільки не Дідом Морозом! Який з мене Дід Мороз?!

- Ну-у… - задумливо окинула мене оком Маргарита Христофорівна. – Миршавенький, звісно. Та вибору нема. Тільки ти, Владо!

- Не буду! – спробувала настояти на своєму я.

- Залишишся без премії! – поставила руки у боки шефиня.

І я здалася, бо майбутня премія у мене вже розписана до копійочки. Контора у нас невелика і одні жінки, от і доводиться на Новий рік, щоб усіх поздоровити, вдягати Дідом Морозом представницю слабкої статі. Раніш проблем не було, чудово з цією роллю справлялася Демидівна. Дебеленька така жіночка середніх років із міцними щічками та доброю посмішкою. І треба було їй перед самим святом загриміти до лікарні з апендицитом? Довелось терміново шукати заміну. Але чому я? Є колеги і вищі, і міцніші.

- А може, ви самі?.. – роблю обережний закид.

От Маргарита Христофорівна – справжнісінький тобі Дід Мороз, щоки червоні, ніс картоплею, фігура опецькувата. Бороду причепити – і гриму не треба.

- Ні! – кліпає нарощеними віями, що нагадують пресловуту  корівку , шефиня, і я, здається, починаю розуміти.