9. Збіги обставин

Приготуванням вечері займався Борис. Марта стовбичила позаду і кусала губи. Пора було нарешті поговорити про те, що трапилося у люксі.

- Борисе, щодо гендиректора… - почала. – Не подумай чогось поганого, він просто наказав мені прибирати у його кабінеті і номері, але більше нічого. То справді просто дурні чутки. І він змінив своє рішення – тепер прибиратиму у нього раз на тиждень, тому…

- Я нічого такого не подумав.

Він не повертався обличчям, продовжував нарізати овочі за стільницею. Голос звучав рівно, безтурботно, так що важко було вгадати, які насправді почуття ховаються за цим спокоєм. Лише трохи гучніше, ніж слід, по дерев’яній дошці вдаряв ніж. Вир лютував, крутився на дні Борисової душі, але зовні не було видно навіть легких хвиль.   

- По-перше, я довіряю тобі. По-друге, не вірю чуткам.

Почувши плітки і піддавшись ревнощам, Борис вже хотів поговорити з Адріяном наодинці і пояснити, що зустрічається з Мартою. Але здоровий глузд взяв гору, адже тоді гендиректор швидше за все звільнив би когось з них. Простіше було позбутися покоївки, ніж керівника служби охорони, а Борис не міг такого дозволити. Марта тільки-тільки повернулася до повноцінного життя, їй зараз важко було б знайти роботу у Львові, та ще й добре оплачувану. А ще там, у готелі, вона у безпеці, поруч з ним. Тож ні, Адріян не повинен дізнатися про ці стосунки – так собі вирішив.

Вже щоб зовсім заспокоїтися, переконати чи то Марту, чи себе у безпідставності ревнощів, додав:

- І по-третє. Адріян сам вигадав заборону стосунків між колегами, тож навряд чи збирається порушувати. Він далеко не ідеальний як керівник і людина, але дещо у нього не забереш – порядність. Серед людей його кола ця риса нечасто трапляється, та вона дуже цінна. Як керівник, він ніколи не дозволяв собі нічого зайвого, особливо коли йшлося про дівчат-підлеглих. Навіть якщо ті самі на нього вішалися, а таких було чимало… Та й, здається, у нього є наречена.

Марта не знала, як реагувати на почуте. Він щойно виголосив мало не хвалебну промову на честь Адріяна, але про довіру до неї заїкнувся двома словами. Вона муркнула щось невиразне, мовляв гаразд тоді, і пішла до себе.

Якщо у гендиректора є наречена, тоді чому це він її, Марту, попросив про таке? Говорити з ним. Ось, чого хотілося гендиректору. Говорити про погоду, обговорювати прочитані новини, ділитися переживаннями.

Мабуть її ніколи у житті не просили нічого дивнішого.

Наступні дні вона уникала його як могла. Коли бачила в кінці коридору, вскакувала у перший-ліпший кабінет. Або ж затулялася горою рушників, коли він проходив повз.

Було б корисніше залишатися біля нього, стати його задушевною подругою – це ж чудова нагода просунутися у кар’єрі і коли-небудь зустріти того чоловіка. Однак вона не могла побороти почуття дискомфорту, яке долало поруч з ним. Ненависть залягла на нижні пласти душі, і годі було з цим впоратися.

На жаль, прибирання у кабінеті раз на тиждень ніхто не відміняв.

Адріян, як завжди, був зануреним у документи. Марта вже не вперше зауважувала, що читав він якось дивно – наблизивши папір до очей, бурмотів собі під ніс і періодично зітхав. Над одним аркушем міг сидіти мало не пів години.

Не втрималася, повернуся і спитала:

- Чому ви так читаєте?

Хотів говорити? Нехай це і буде задушевна розмова.

- У мене дислексія – труднощі з оволодінням навичок читання. У дитинстві всі думали, що я просто тупий, раз не можу навчитися читати. Аж у третьому класі нова вчителька зрозуміла, що справа може бути у недузі і порекомендувала мамі відвести мене до лікаря… Мені допомагали, і з великими потугами я сяк-так подружився з літерами. Але читання досі нелегко мені дається.

Він розповідав про це просто, як про щось буденне, хоча намучився у дитинстві. Марта уявила третьокласника, який не може прочитати твір на уроці. Напевне ж з нього кепкували однокласники. Он воно як, навіть якщо ти народився зі срібною ложкою в роті, це ще не означає, що у тебе не буде проблем з чимось абсолютно повсякденним.

Вона спіймала себе на тому, що починає жаліти Адріяна, і різко відвернулася.

- Не треба цих жалощів, - сказав так, ніби просканував її почуття. А між тим навіть очей від документів не підняв.

- Чого б мені вас жаліти! Ви маєте достатньо грошей, щоб найняти людину, яка читатиме замість вас.

Марта постаралася додати голосу зухвальства, але передчувала, що все ж не обманула його. Добре, що якраз забряжчав Адріянів телефон.

- Так, Вікторе Глібовичу, - відповів він на дзвінок.

Віктор Глібович був менеджером головного холу. Марта бачила його лише раз, але одразу запам’ятала – сивуватий чоловік під шістдесят нагадував зразкового дворецького з маєтку родовитих англійських аристократів. Ідеальна осанка, розмірена манера розмови і білосніжні манжети одразу притягувати увагу, навіть вселяли спокій.

Адріян різко підстрибнув на ноги, мало не перекинувши стілець, на якому сидів.

- Що значить взяла і пішла?.. Ви зараз на її місці? А портьє? Гаразд, залишайтеся там. Я зараз спробую когось знайти або прийду сам.

Він поклав слухавку, подивився на годинник на руці і чортихнувся.

Марта облишила своє прибирання, хотіла спитати, що коїться, але подумала, що йому зараз не до неї. Адріян оперся обома руками на свій робочий стіл і сам заговорив:

- Знаєш якісь мови, крім української?

Його голос звучав безнадійно, ніби він не особливо сподівався почути відповідь, яка була б йому корисною. Швидше спитав просто від відчаю.

- Німецьку. Я вчилася на німецькій філології, але після третього курсу покинула, - відповіла вона. - Англійську трохи. Ну, і польське радіо колись слухала.

Він різко випростався. Дивився так, ніби не вірив почутому.

- Серйозно? Тоді ти нас врятуєш. Кидай все тут і ходімо зі мною.

Адріян вилетів з кабінету, і Марта поквапилася за ним, хоч нічого так і не зрозуміла.

Вже дорогою виговорився: