10. Збіги обставин

Приготуванням вечері займався Борис. Марта стовбичила позаду і кусала губи. Слід було нарешті поговорити про те, що трапилося у люксі.

— Борисе, щодо гендиректора… — почала. — Не подумай чогось поганого, він просто наказав мені прибирати в його кабінеті й номері, але більше нічого. То справді просто дурні чутки. І він змінив своє рішення — тепер прибиратиму у нього раз на тиждень, тому…

— Я нічого такого не подумав.

Він не повертався обличчям до неї, продовжував нарізати овочі за стільницею. Голос звучав рівно, безтурботно, так що важко було вгадати, які насправді почуття ховаються за цим спокоєм. Лише трохи гучніше, ніж слід, по дерев’яній дошці вдаряв ніж. Вир лютував, крутився на дні Борисової душі, але зовні не було видно навіть легких брижів.   

— По-перше, я довіряю тобі. По-друге, не вірю чуткам.

Почувши плітки й піддавшись ревнощам, Борис вже хотів поговорити з Адріяном наодинці й пояснити, що зустрічається з Мартою. Але здоровий глузд взяв гору, адже тоді гендиректор швидше за все звільнив би когось з них. Простіше було позбутися покоївки, ніж керівника служби охорони, а Борис не міг такого дозволити. Марта тільки-тільки повернулася до повноцінного життя, їй зараз важко буде знайти роботу у Львові, та ще й добре оплачувану. Крім того, у готелі вона в безпеці поруч з ним. Тож ні, Адріян не повинен дізнатися про ці стосунки — так собі вирішив.

Щоб зовсім заспокоїтися, переконати чи то Марту, чи себе у безпідставності ревнощів, Борис додав:

— І по-третє. Адріян сам вигадав заборону стосунків між колегами, тож навряд чи збирається її порушувати. Він далеко не ідеальний як керівник і людина, але дещо у нього не забереш — порядність. Серед людей його кола ця риса нечасто трапляється, та вона дуже цінна. Як керівник, він ніколи не дозволяв собі нічого зайвого, особливо коли йшлося про дівчат-підлеглих. Навіть якщо ті самі на нього вішалися, а таких було чимало… До того ж, здається, у нього є наречена.

Марта не знала, як реагувати на почуте. Він щойно виголосив мало не хвалебну промову на честь Адріяна, але про довіру до неї заїкнувся двома словами. Вона муркнула щось невиразне й пішла до себе.

Якщо у гендиректора є наречена, тоді чому це він її, Марту, попросив про таке? Говорити з ним. Ось, чого хотілося гендиректору. Говорити про погоду, обговорювати прочитані новини, ділитися переживаннями.

Мабуть, її ніколи у житті не просили нічого дивнішого.

***

Впродовж наступних днів вона уникала його як могла. Коли бачила в кінці коридору, забігала у перший-ліпший кабінет. Або ж затуляла лице горою рушників, коли проходив повз.

Було б корисніше залишитися біля нього, стати його сердечною подругою — це ж чудова нагода просунутися у кар’єрі й коли-небудь зустріти «того чоловіка». Проте вона не могла побороти почуття дискомфорту поруч з ним. Ненависть залягла на нижні пласти душі, і годі було з цим впоратися.

На жаль, прибирання у кабінеті раз на тиждень ніхто не скасовував.

Адріян, як завжди, був зануреним у документи. Марта вже не вперше зауважувала, що читав він якось дивно — наближав папір до очей, бурмотів собі під ніс і періодично зітхав. Над одним аркушем міг сидіти мало не пів години.

Не втрималася, повернуся і спитала:

— Чому ви так читаєте?

Хотів говорити? Нехай це і буде сердечна розмова.

— У мене дислексія — труднощі з опановуванням навичок читання, — відповів він без вагань. — У дитинстві всі думали, що я просто тупий, раз не можу навчитися читати. Аж у третьому класі нова вчителька зрозуміла, що справа може бути у недузі і порекомендувала мамі відвести мене до лікаря… Мені допомагали, і з великими потугами я сяк-так подружився з літерами. Але читання досі нелегко мені дається.

Він розповідав про це просто, як про щось буденне, хоча намучився в дитинстві. Марта уявила третьокласника, який не може прочитати твір на уроці. Напевно, з нього кепкували однокласники. Он воно як, навіть якщо ти народився зі срібною ложкою в роті, це ще не означає, що у тебе не буде проблем з чимось абсолютно повсякденним.

Вона спіймала себе на тому, що починає жаліти Адріяна, і різко відвернулася.

— Не треба цих жалощів, — сказав так, ніби просканував її почуття. А тим часом навіть очей від документів не підняв.

— Чого б мені вас жаліти! Ви маєте достатньо грошей, щоб найняти людину, яка читатиме замість вас.

Марта постаралася додати голосу зухвальства, але передчувала, що не обманула його. Добре, що якраз забряжчав Адріянів телефон.

— Так, Вікторе Глібовичу, — відповів він на дзвінок.

Віктор Глібович був менеджером головного холу. Марта бачила його лише раз, але одразу запам’ятала — сивуватий чоловік під шістдесят нагадував зразкового дворецького з маєтку англійських аристократів. Ідеальна постава, розмірена манера розмови й білосніжні манжети одразу притягувати увагу, навіть вселяли спокій.

Адріян різко підстрибнув на ноги, мало не перекинувши стілець, на якому сидів.

— Що значить взяла і пішла?.. Ви зараз на її місці? А портьє? Гаразд, залишайтеся там. Я зараз спробую когось знайти або прийду сам.