8. Змінювати думку

- Здається, сьогодні я спатиму на цьому ліжку як ніколи солодко.

Марта сіпнулася, випростуючись, і повернула голову в бік дверей. До останнього сподівалася, що встигне прибрати, доки він не повернеться. Однак не судилося. Вона якраз змінила постіль, застеляла ліжко і, заглиблена у власні думки, не почула, як Адріян підійшов.

- Я вже закінчую, - сказала.

Він стояв у дверному отворі, притулившись плечем до одвірка. Дивився на неї так пронизливо, що хотілося кудись сховатися.

- Можеш залишити так. Мені от прямо вже кортить вкластися у ліжко… І було б чудово не самому туди вкладатися.

Марта вже хотіла повернутися до роботи, коли застигла від його слів і округлила очі. Мимоволі повернулася усім корпусом в бік Адріяна, напружилася. Він помітив її осторогу і підняв руки вгору у жесті «здаюсь».

- Жартую. Не бійся, я не чіпляюся. Не маю такої звички.

І щойно вона полегшено опустила плечі, продовжив:

- А може й чіпляюся.

Марта вибухнула.

- По-вашому, це весело – лякати мене?

Адріян відпихнувся від одвірка і повільно закрокував у її бік.

- Тебе лякає сама ймовірність близькості зі мною?

- Завжди лякає те, чого не хочеш. Ми тут з вами самі, і я… Нічого не вдію.

Марта зробила крок назад, але дивилася сміливо просто йому у вічі. Розривалася надвоє – з одного боку, Адріян не був схожим на ґвалтівника, з іншого, такі чоловіки – багаті і привабливі – здатні на будь-що. Мабуть, йому ще жодна дівчина не відмовляла, тож він і не здогадується, що у неї виникнуть заперечення.

- Дурненька? Отак зізнаватися, що слабка. Навіть коли знаєш, що нічого не вдієш, треба погрожувати.

Адріян підійшов ближче, вже порівнявся з Мартою, і коли вона напружилася до максимуму, раптом впав на ліжко. Просто відкинувся спиною на м’які простирадла.

- Точно не хочеш до мене?

Він грайливо усміхнувся і поплескав долонею по ліжку.

- Можна мені завершити свою роботу?

Вона склала руки на грудях, заспокоюючи рештки злості.

- Вип’єш зі мною, і вважай, що робота завершена.

- Я не можу. Це заборонено.

- Заборонено з клієнтами. А я твій начальник, зі мною можна.

Марта вже збиралася заперечити, але Адріян сів на ліжку і подивився очима цуценяти, яке випрошує кісточку. Хоч міг би дивитися по-іншому – наказово. У нього було достатньо влади і фізичної сили, щоб наказати чи змусити. І як не дивно, вона була вдячною за те, що він так не чинив. Відчувала, що якщо відмовиться, Адріян не силуватиме. Тому погодилася. Завжди легше погоджуватися, коли тебе не силують.

- Я можу хіба що трішки пригубити.

Навіть це було неправильно, але вона мала причину залишитися.

На столі у вітальні стояли пляшка вина і пляшка віскі.

- Що будеш? – спитав Адріян.

- Байдуже.

Вона навіть не кинула оком на алкоголь. Переминалася з ноги на ногу посеред вітальні, бажаючи швидше пригубити і піти собі геть.

Однак господар люксу не квапився. Якимись повільними, кволими рухами, ніби навмисне тягнув час, дістав склянки і налив віскі – в одну склянку трохи більше, в іншу зовсім на дні. Протягнув Марті ту, де було менше алкоголю, і кивнув на диван, щоб сіла.

Було у Адріяновій поведінці щось таке, від чого вона м’якшала за лічені секунди, хоч і заприсяглася собі ненавидіти його. Можливо, справа була в тому, що він не намагався перейти межу ввічливості. Не пробував споїти її чи торкнутися, і тому легко вдавалося стримати усю ту ворожість, яка бушувала в душі.

- Адріяне Васи... – почала і одразу запнулася, не знаючи, як правильніше до нього звернутися.

- Просто Адріян. І звертайся до мене на ти, коли ми наодинці.

Ось це вже звучало як не надто хороша ідея.

- Як я можу? Ви гендиректор.

- У нас, схоже, невелика різниця у віці. Коли б ми познайомилися у клубі чи кав’ярні, хіба б ти мені викала?

- Але ми не у клубі чи кав’ярні.

Адріян гмикнув і влаштувався на іншому дивані, навпроти. Кивнув на її склянку, запрошуючи випити. Марта лише вмочила у віскі губи і облизала їх, знайомлячись зі смаком. Було терпко і гірко.

- Я хотіла попросити…

- Хвилинку.

Йому хтось зателефонував, перериваючи розмову на найбільш невдалому моменті.

- Слухаю, - відповів Адріян на дзвінок. – Готово?.. Чудово. Ні, я зараз у своєму номері. Можеш занести мені сюди.

Марта відставила склянку і склала руки на колінах. Слід було поквапитися, попросити, що хотіла, і забиратися – ще бракувало, щоб хтось побачив, як вони розпивають разом віскі.

- То що ти хотіла попросити? – спитав він, відклавши телефон.

- Чи не могли б ви довірити іншій покоївці прибирати у вашому кабінеті і тут?

- Це чому ж? Я тобі настільки не подобаюся, що не хочеш зі мною взагалі перетинатися?

- Ні, не у цьому справа.

- Отже таки подобаюся?

Вона опустила плечі і закотила очі під лоба.

- У мене є хлопець, і я його дуже кохаю.

- Оу. І що?

Адріян закинув ногу на ногу і зробив ковток віскі.

- А те, що на мене вже косо дивляться. Здається, готелем всілякі чутки про нас з вами починають розповзатися.

- І що говорять?

- Вгадують, чим ми займаємось щодня у вашому кабінеті.

- Он воно що…

Він повільно закивав головою, над чимось замислившись. Роздуми перервав стукіт у двері.

- Я відчиню, - вигукнула Марта.

Вона підхопилася, забрала зі стола свою склянку і занесла у ванну, а тоді кинулася до дверей.

Такого гостя чекала менш за все.

Кілька митей вони з Борисом витріщалися одне на одного, а тоді Марта відступила, пропускаючи його всередину.

- Ось знімки з камер спостереження, - сказав він до Адріяна, підійшовши ближче.

Доки господар люксу розглядав папери, Марта зробила єдине, на що була здатна у цій ситуації. Подала єдиний знак, який могла, щоб пояснити Борисові, що вона тут робить. Винесла зі спальні змінену постільну білизну і поклала у візок, який стояв у кутку. Серце недобре нило від того, що Борис все не так розтлумачить. Потайки зиркнула на нього пересвідчитися, що він бачить і розуміє. Однак чоловіки говорили і на неї не зважали.