9. Змінювати думку

— Здається, сьогодні я спатиму на цьому ліжку як ніколи солодко.

Марта сіпнулася, випростуючись, і повернула голову в бік дверей. До останнього сподівалася, що встигне прибрати, доки він не повернеться. Однак не судилося. Вона якраз змінила постіль. Застеляла ліжко і, заглиблена у власні думки, не почула, як Адріян підійшов.

— Я вже закінчую, — сказала.

Він стояв у дверному отворі, притулившись плечем до одвірка. Дивився на неї так пронизливо, що хотілося кудись сховатися.

— Можеш залишити так. Мені от прямо вже кортить вкластися в ліжко… І було б чудово не самому туди вкладатися.

Марта вже хотіла повернутися до роботи, коли завмерла від його слів і округлила очі. Мимоволі повернулася усім корпусом в бік Адріяна, напружилася. Він помітив її осторогу і підняв руки вгору у жесті «здаюсь».

— Жартую. Не бійся, я не чіпляюся. Не маю такої звички.

Щойно вона полегшено опустила плечі, додав:

— А може, чіпляюся.

Марта вибухнула.

— По-вашому, це весело — лякати мене?

Адріян відіпхнувся від одвірка і повільно закрокував у її бік.

— Тебе лякає сама ймовірність близькості зі мною?

— Завжди лякає те, чого не хочеш. Ми тут з вами самі, і я… Нічого не вдію.

Марта зробила крок назад, дивилася сміливо просто йому у вічі. Розривалася надвоє — з одного боку, Адріян не був схожим на ґвалтівника, з іншого, такі чоловіки — багаті й привабливі — здатні на будь-що. Мабуть, йому ще жодна дівчина не відмовляла, тож він і не здогадується, що у неї виникнуть заперечення.

— Дурненька? Отак зізнаватися, що слабка. Навіть коли знаєш, що нічого не вдієш, треба погрожувати.

Адріян підійшов ближче, вже порівнявся з Мартою, і коли вона напружилася до максимуму, раптом впав на ліжко. Просто відкинувся спиною на м’які простирадла.

— Точно не хочеш до мене?

Він грайливо усміхнувся і поплескав долонею по ліжку.

— Можна мені завершити свою роботу?

Вона схрестила руки на грудях, заспокоюючи рештки злості.

— Вип’єш зі мною, і вважай, що робота завершена.

— Я не можу. Це заборонено.

— Заборонено з клієнтами. А я твій начальник, зі мною можна.

Марта збиралася заперечити, але Адріян сів на ліжку і подивився очима цуценяти, яке випрошує кісточку. Хоч міг би дивитися по-іншому — наказово. У нього було достатньо влади й фізичної сили, щоб наказати чи змусити. Як не дивно, вона була вдячною за те, що він так не чинив. Відчувала, що якщо відмовиться, Адріян не силуватиме. Тому погодилася. Завжди легше погоджуватися, коли тебе не силують.

— Я можу лише трішки пригубити.

Навіть це було неправильно, але вона мала причину залишитися.

На столі у вітальні стояли пляшка вина і пляшка віскі.

— Що будеш? — спитав Адріян.

— Байдуже.

Вона навіть не кинула оком на алкоголь. Переминалася з ноги на ногу посеред вітальні, бажаючи швидше пригубити й піти собі геть.

Проте господар люксу не квапився. Якимись повільними, кволими рухами, ніби навмисне тягнув час, дістав склянки й налив віскі — в одну склянку трохи більше, в іншу зовсім на дні. Протягнув Марті ту, де було менше алкоголю, і кивнув на диван, щоб сіла.

Було в Адріяновій поведінці щось таке, від чого вона розм’якала за лічені секунди, хоч і заприсяглася собі ненавидіти його. Можливо, річ була в тому, що він не намагався перейти межу ввічливості. Не пробував споїти її чи торкнутися, і тому легко вдавалося стримати усю ту ворожість, яка бушувала в душі.

— Адріяне Васи... — почала й одразу запнулася, не знаючи, як правильніше до нього звернутися.

— Просто Адріян. І звертайся до мене на ти, коли ми наодинці.

Ось це вже звучало як не надто хороша ідея.

— Як я можу? Ви гендиректор.

— У нас, мабуть, невелика різниця у віці. Коли б ми познайомилися у клубі чи кав’ярні, хіба б ти мені викала?

— Але ми не у клубі чи кав’ярні.

Адріян гмикнув і влаштувався на іншому дивані, навпроти. Кивнув на її склянку, запрошуючи випити. Марта лише вмочила у віскі губи й облизала їх, знайомлячись зі смаком. Було терпко і гірко.

— Я хотіла попросити…

— Хвилинку.

Йому хтось зателефонував, перериваючи розмову на найбільш невдалому моменті.

— Слухаю, — відповів Адріян на дзвінок. — Готово?.. Чудово. Ні, я зараз у своєму номері. Можеш занести мені сюди.

Марта відставила склянку і склала руки на колінах. Слід було поквапитися, попросити, що хотіла, і забиратися — ще бракувало, щоб хтось побачив, як вони розпивають разом віскі.

— То що ти хотіла попросити? — спитав він, відклавши смартфон.

— Чи не могли б ви довірити іншій покоївці прибирати у вашому кабінеті й тут?