7. Розпущене волосся

Вона мала б здогадатися з самого початку. З самого початку мала б зрозуміти, хто він такий. Чому їй не спав на думку такий очевидний варіант?

А коли б знала – то що? Вивідала б усе і не влаштовувалася у його готель? Чи навпаки – шукала б можливість потрапити сюди ще до того, як Борис запропонував?

Колись вона слізно молила маму розповісти, хто її батько. І мама здалася – назвала ім’я і прізвище. А потім виявилося, що мама шукала його, коли Марта ще була дитиною, і навіть має адресу. Марта цим скористалася, коли настав час. Вхопилася за єдиний можливий шанс.

У результаті не просто отримала найболючіший ляпас у своєму житті, о ні, гірше – втратила усіляку віру в людську доброту. Той чоловік виявився таким же негідником, яким вона його собі уявляла. А його пасинок… Хто він? Мамин синочок, «тепличний хлопчик» чи такий самий негідник за цією жалюгідною маскою?

Вона не бажала його більше бачити, але з дня у день мусила йти прибирати у кабінеті. Просив дивитися без жалощів? Просив не боятися?

Ні, тепер Марта його нізащо не жалітиме. І не боятиметься тим паче. Її навіть не пустили на поріг дому, де могла отримати шанс. Де вони з мамою могли отримати шанс. А він ріс у тому домі, поруч з тим чоловіком, бачив його щодня, купався у його грошах, чи своїх – та вже без різниці.

Не менше, ніж любити когось, людині потрібно когось ненавидіти. Та що там, більше. Судячи з того, що коїться у світі, потреба у ненависті на першому, нижньому рівні піраміди Маслоу – поруч з потребою дихання, їжі, сну.

І Марті потрібна ця ненависть. Вона ненавидітиме його. Вже ненавидить.

Важливо було тільки навчитися маскувати свої почуття. До певного часу.

У перші дні це вдавалося важко. Добре, що Адріян був постійно зайнятий і не зважав на те, що вона ховає очі. Минуло більше тижня, перш ніж Марта вперше змогла подивитися йому у вічі і не видати жодної емоції.

Уже котрий день поспіль витирала з поличок пил, якого там не було, коли почула, що Адріян завовтузився за столом. Зазвичай він сидів мовчки, тихо, гортав якісь папери або щось читав на моніторі, періодично зітхаючи. Зрідка кидав на неї нечитабельні погляди, але говорили вони вкрай мало – іноді нічим окрім «доброго ранку» й не перемовлялися. Цього ж разу Марта почула кроки за спиною і напружилася.

Він підійшов зовсім близько і простягнув руку до її волосся, що тепер було заплетене у хвостик. Марта відчула, як волосся повільно опадає на плечі, позбуваючись гумки, що стримувала його. Вона рвучко розвернулася. Адріян тримав у руках гумку і усміхався.

- Що ви робите?

- Казав же тобі не зав’язувати волосся.

- Це дрес-код. Клієнтам не сподобається знаходити у своїх номерах жіноче волосся, тому ми мусимо його заплітати.

- А я не проти знаходити твоє волосся у себе. У цьому кабінеті надто темно, руді волосинки додадуть барв.

- Моє завдання тут – не барв додавати. Мені казали, що моя посада – невидимка.

- Дівчина з таким яскравим кольором волосся не може бути невидимкою.

Марта не слухала. Стисла кулаки і вперто змушувала себе говорити спокійно, не дратуючись.

- До того ж, це незручно – розплетене волосся заважає під час прибирання. І за таке мене Олена вичитає.

- Вичитає… - повторив він і скрутив губи трубочкою, ніби про щось замислився. – Я про це потурбуюся.

Марта виставила руку долонею догори, безмовно просячи повернути гумку, але він не зважив на це. Розвернувся і відійшов геть. Сів на диван, продовжуючи крутити у пальцях аксесуар.

- Тут немає, що прибирати щодня, - сказала вона. – Не достатньо буде, якщо приходитиму раз на тиждень чи кілька днів? Я могла б витрачати робочий час продуктивніше.

- По-твоєму прибирання у кабінеті гендиректора – непродуктивне витрачання робочого часу?

Марта розтулила вуста, щоб щось відповісти, і одразу стулила назад, коли зрозуміла, що такими темпами може й договоритися.

Адріян задоволено кивнув, зрозумівши, що у дівчини відпали будь-які заперечення, і заявив:

- Зранку прибиратимеш мені тут, а в кінці зміни – у моєму номері. Щодня. Попереджу потім Олену.

Таки договорилася. Марта проклинала власний язик – якби не почала цієї розмови, йому мабуть не стукнула б у голову така ідея. Сподівалася тільки, що нововведення не призведе до того, що вони бачитимуться тепер удвічі частіше. Зрештою, йому не обов’язково бути у номері, коли вона прибиратиме.

Адріян попередив Олену не потім, а одразу, перш ніж Марта добралася до підсобки. Менеджерка зустріла її прямо там. І на жаль, не цураючись сторонніх вух (у підсобці якраз були ще дві покоївки), повідомила деталі щодо того, як потрібно прибирати номер гендиректора. Виявилося, він ще й вибагливий і має свої вимоги щодо прибирання – жодних засобів з лимонним запахом, вікна не зашторювати, рушники не складати, а вішати.

- А, і ще одне, - сказала Олена, вже виходячи з приміщення. – Гендиректор вирішив змінити дрес-код. Тепер покоївки мають ходити тільки з розпущеним волоссям. Потім на зібранні ще повідомлю усім, коли сама дізнаюся деталі, але можете вже починати виконувати.

Жінка потрусила головою, явно будучи збентеженою, і кинувши на Марту підозріливий погляд, вийшла геть.

- О, то ти тепер ще більше часу будеш біля гендиректора, - весело звернулася до Марти Валя, повненька покоївка років тридцяти. – І чим ви там щоранку у його кабінеті займаєтеся? Зізнавайся!

Інша дівчина теж нашорошила вуха і витріщилася на Марту. З того, як обидві колеги дивилися, вона не мала сумнівів, на що натякають. У першу мить обурилася, а тоді захотіла ляпнути щось дурне, щоб не діставали. «У шашки граємо на роздягання». Однак така відповідь загрожувала рознестися по всьому готелю і дійти до вух Бориса. Чого-чого, а цього вона не бажала. Навіть якщо він зрозуміє, що то жарт, все одно може засмутитися.

Стримала порив і відповіла:

- Ми – нічим. Я – прибиранням, він – своїми справами.

І пішла геть.