6. Прибирати і не боятися

- Вибачте, я не спеціально, - відповіла Марта.

Віднікуватися не хотіла, але зізнаватися, що навмисне стояла і слухала, теж не збиралася.

- Чого прийшла?

На диво, не сварив. Говорив без ворожості, хоч і без тої приязні, що зранку.

- Принесла ваші речі.

Марта метнулася до валізи і за мить була з нею вже у кабінеті.

Адріян навіть оком не кинув на валізу. Дивився на дівчину. Сканував кожен міліметр її обличчя, ніби у вигинах губ, зморшках біля очей, рухах повік намагався вичитати, що вона тепер про нього думає.

Марта не витерпіла цього сканування і виклично подивилася просто йому у вічі. У темно-карих очах навпроти мало що можна було розгледіти. Зрештою, як і в її карамельних. Однак він таки збирався щось вичитати, не планував просто відпускати, бо сказав:

- Раз уже прийшла, прибери мені тут.

Марта роззирнулася, оглядаючи велетенський кабінет, що був обставлений такими ж темними меблями, як і представницький номер гендиректора. Тут так само було мало речей, усе впорядковано, жодного безладу, навіть пилу на столі не виднілося.

- Але ж тут чисто, нічого прибирати, - так і сказала.

- Нічого?.. – шепнув він і завертів головою.

А тоді підійшов до журнального столика посеред кабінету і узяв з нього велетенську вазу. Марта затулилася руками і зойкнула, коли ваза пролетіла повз і з тріскотом розлетілася на друзки, вдарившись об стіну. Уламки долетіли до її ніг, до нього, закотилися під шкіряний диван, що стояв по центру.

- Ось. Тепер є, що прибирати.

Груди Адріяна високо здіймалися. І тепер вже в очах було видно напівбожевільний блиск.

- Так, я зараз візьму візок для прибирання, - пролепетала вона і кинулася геть.

Сама не усвідомлювала, що летить коридором, мало не задихаючись. Зупинилася аж перед дверима підсобки на першому поверсі, де зберігалися віники, швабри та інші речі для прибирання. Серце стукотіло як скажене.

Він божевільний. Точно божевільний, вирішила. Спочатку терпить, як об нього витирають ноги, а потім зривається на ні в чому не винній вазі. Добре, що об стіну розбив, а то ж міг розбити й об ту, хто підслухала розмову.

Марта взяла візок для прибирання і піднялася з ним на ліфті, вже трохи заспокоївшись. Двері кабінету гендиректора були й досі відчинені. Він спокійнісінько сидів на дивані, натягнувши на очі окуляри у товстій темній оправі і гортаючи якісь папери. Не підвів на неї очей, але коли зайшла і зачинила за собою двері, раптом спитав:

- Жалітимеш мене тепер?

Марта взялася збирати великі друзки колись дорогої вази у сміттєвий пакет.

- Чому б мені вас жаліти?

- Тому, що дозволяю поводитися з собою як з непотребом.

- То не дозволяйте, і не боятиметеся, що якась покоївка вас жаліє.

Він гмикнув, та не відповів нічого. Вона почала замітати менші уламки, поступово підбираючись ближче до дивана. Віник ковзнув його взуттям, та Адріян навіть не повів бровою.

- Підніміть ноги, - сказала Марта. – А краще відійдіть куди-небудь.

Він підвів голову, і їхні погляди знову зустрілися. Тільки тепер в очах обох таки можна було щось вичитати. У його темно-карих – подив, у її карамельних – нетерплячку. І все.

- Ти щойно стала свідком малоприємної сцени, але не дивишся на мене як на жалюгідну ганчірку. Дратуєшся, бо не підняв ноги. Справді тільки друзки цікавлять зараз?

- Я покоївка, що ще мене має цікавити?

- Ти говориш зі мною не як покоївка. Не упадаєш перед начальством. Нітрохи не боїшся?

Марта облизала пересохлі губи, які єдині видавали її хвилювання, і опустила голову. І справді, дозволила собі говорити з ним, як рівня. Бо як би там не було, у королівстві, де він на троні, вона – найдрібніша комашка. Тож мусить знати своє місце. Хоча б заради того, хто допоміг це місце отримати.

- Вибачте, я забулася. Дозвольте, будь ласка, мені прибрати.

Вона спробувала додати голосу покірності, але слова випурхнули надто швидко, сумбурно і суворо.

Несподівано Адріян розсміявся. Відклав свої папери і підвівся. Вона округлила очі, не розуміючи причини таких веселощів.

- Ти кумедна.

Між ними було не більше кроку, але ніхто не скорочував і не подовжував відстані.

- Що у мені кумедного?

- Сувора дуже. Почуваюся так, ніби це ти начальниця, а я підлеглий.

Вона вже хотіла пирхнути, зіронізувати про його якісь збочені фантазії, але вчасно прикусила язика. Адріян забрав свої документи з дивана і відійшов геть. Сів за стіл, далі занурюючись у читання.

- Ти тільки ніколи не дивися на мене з жалощами чи страхом. Приходь прибирати тут щодня. Скажеш Олені, що я поклав на тебе цей обов’язок, - скомандував, а за мить додав: - І волосся розпусти. Ця дулька на потилиці тобі не личить, зранку було гарніше, Марто.

- Так є правила, не можна покоївкам з розпущеним волоссям ходити, - пробурмотіла собі тихо під ніс.

Адріян почув. Один кутик його губ смикнувся вгору, демонструючи абсолютно приголомшливу усмішку.

День видався скаженим, і попереду було ще кілька таких днів. Вони з Борисом приїхали додому пізно ввечері. Обоє валилися з ніг, та не планували завершувати цей день нудним сном.

Марта дивувалася, як природньо у них все виходило – братися за руки, цілуватися, обійматися, роздягати одне одного. Ніби так було задумано з самого початку.

І природньо було потім надягати його велетенську сорочку на голе тіло і йти на кухню ставити чай.

Борис обійняв її зі спини, поклав підборіддя на маківку і прикрив очі.

- Як сьогодні – з усім справлялася? – нарешті запитав про роботу.

- Не мала й хвилини передихнути, але нічого, з усім справилася… До речі, я сьогодні проходила повз твій кабінет, думала, чи не зайти.

Він помітно напружився. Долоні на талії Марти затверділи.

- Ти ж розумієш – не треба, щоб на роботі про нас знали. Це тільки викличе косі погляди і зайві плітки. До того ж, у нас офіційно заборонені стосунки між персоналом.

Вона кивнула і залили у горнятка чай.