6. Прибирати і не боятися

— Вибачте, я не спеціально, — відповіла Марта.

Заперечувати не хотіла, але зізнаватися, що навмисне стояла і слухала, теж не збиралася.

— Чого прийшла?

На диво, не сварився. Говорив без ворожості, хоч і без тої приязні, що зранку.

— Принесла ваші речі.

Марта метнулася до валізи й за мить була з нею вже у кабінеті.

Адріян навіть оком не кинув на валізу. Дивився на дівчину. Сканував кожен міліметр її обличчя, ніби у вигинах губ, зморшках біля очей, рухах повік читав, що вона тепер про нього думає.

Марта не витерпіла цього сканування і виклично подивилася просто йому у вічі. У темно-карих очах навпроти мало що можна було розгледіти. Зрештою, як і в її карамельних. Однак він таки збирався щось вичитати, не планував просто відпускати, бо сказав:

— Раз уже прийшла, прибери мені тут.

Марта роззирнулася, оглядаючи кабінет, обставлений такими самими темними меблями, як і представницький номер гендиректора. Тут так само було мало речей, усе впорядковано, жодного безладу, навіть пилу на столі не знайдеш.

— Але ж тут чисто, нічого прибирати, — так і сказала.

— Нічого?.. — шепнув він і покрутив головою.

А тоді підійшов до журнального столика посеред кабінету й узяв з нього велику вазу. Марта затулилася руками й зойкнула, коли ваза пролетіла повз і з тріскотом розлетілася на друзки, вдарившись об стіну. Уламки долетіли до її ніг, до нього, закотилися під шкіряний диван по центру.

— Ось. Тепер є, що прибирати.

Груди Адріяна високо здіймалися. І тепер в його очах було видно напівбожевільний блиск.

— Так, я зараз візьму візок для прибирання, — пролепетала вона і кинулася геть.

Сама не усвідомлювала, що летить коридором, мало не задихаючись. Зупинилася аж перед дверима підсобки на першому поверсі, де зберігалися віники, швабри та інші речі для прибирання. Серце стукотіло, наче скажене.

Він божевільний. Точно божевільний, вирішила. Спочатку терпить, що об нього витирають ноги, а потім зривається на ні в чому не винній вазі. Добре, що об стіну розбив, а то ж міг розбити й об ту, хто підслухала розмову.

Марта взяла візок для прибирання і піднялася з ним на ліфті, коли трохи заспокоїлася. Двері кабінету гендиректора були й досі відчинені. Він спокійнісінько сидів на дивані, натягнувши на очі окуляри у товстій темній оправі й гортаючи якісь папери. Не підвів на неї очей, а коли зайшла і зачинила за собою двері, раптом спитав:

— Жалітимеш мене тепер?

Марта взялася збирати великі друзки колись дорогої вази у сміттєвий пакет.

— Чому б мені вас жаліти?

— Тому що дозволяю поводитися з собою як з непотребом.

— То не дозволяйте, і не боятиметеся, що якась покоївка вас жаліє.

Він гмикнув, не відповів нічого. Вона почала замітати менші уламки, поступово підбираючись ближче до дивана. Віник ковзнув його взуттям, та Адріян навіть не повів бровою.

— Підніміть ноги, — попросила Марта. — А краще відійдіть куди-небудь.

Він підвів голову, і їхні погляди знову зустрілися. Тільки тепер в очах обох були емоції. У його темно-карих — подив, у її карамельних — нетерплячка. І все.

— Ти щойно стала свідком малоприємної сцени, але не дивишся на мене як на жалюгідну ганчірку. Дратуєшся, бо не підняв ноги. Справді тільки друзки цікавлять зараз?

— Я покоївка, що ще мене має цікавити?

— Ти говориш зі мною не як покоївка. Не кланяєшся перед начальством. Нітрохи не боїшся?

Марта облизала пересохлі губи, які єдині видавали її хвилювання, опустила голову. І справді, дозволила собі говорити з ним як рівня. Даремно. Хай там як, у королівстві, де він на троні, вона — найдрібніша комашка. Тож треба знати своє місце. Хоча б заради того, хто допоміг це місце отримати.

— Вибачте, я забулася. Дозвольте, будь ласка, мені прибрати.

Вона спробувала додати голосу покірності, але слова випурхнули надто швидко, сумбурно і суворо.

Адріян розсміявся. Відклав свої папери й підвівся. Вона округлила очі, не розуміючи причини веселощів.

— Ти кумедна.

Між ними було не більш як крок, але ніхто не скорочував і не подовжував відстані.

— Що у мені кумедного?

— Сувора дуже. Почуваюся так, ніби це ти начальниця, а я підлеглий.

Вона вже хотіла пирхнути, зіронізувати про його якісь збочені фантазії, але вчасно прикусила язика. Адріян забрав свої документи з дивана і відійшов геть. Сів за стіл, знову занурюючись у читання.

— Ти тільки ніколи не дивися на мене з жалощами чи страхом. Приходь прибирати тут щодня. Скажеш Олені, що я поклав на тебе цей обов’язок, — скомандував, а за мить додав: — І волосся розпусти. Ця дулька на потилиці тобі не личить, зранку було гарніше, Марто.

— Так є ж правила. Не можна покоївкам з розпущеним волоссям ходити, — пробурмотіла собі тихо під ніс.