5. Дорогі костюми дорогих людей

— Тож беріться за свої обов’язки. Постарайтеся! Кожен гість, який буде у нас цими днями, повинен захотіти повернутися, — сказав гендиректор. Витримав театральну павзу, а тоді додав: — Усіх чекає премія!

Персонал загомонів, супроводжуючи слова начальника радісним «у-у-у!». Дехто навіть заплескав у долоні.

— А тепер до роботи!

Працівники розлетілися з холу вмить, ніби тільки й чекали спонукання йти працювати. Марта й не помітила, куди зник Борис. Так і стовбичила біля дверей, вирячившись на гендиректора.

Не мала жодного сумніву, що це він. Вона ніколи не забуде ту криву посмішку. Насмішкуватий голос. Лінивий байдужий погляд.

Не одразу зрозуміла, що у холі залишилося троє людей. Якийсь чоловік у золотистому жакеті говорив з гендиректором, а тоді пішов геть. Марта стрепенулася і вже хотіла розвернутися, вибігти на вулицю, але востаннє кинула погляд на хама. Він теж дивився на неї.

— Новенька? Не бачив тебе раніше, — сказав.

Не бачив? Ще й як бачив. Тільки сподівався більше ніколи не побачити.

Вона кивнула і насилу витиснула з себе:

— Я Марта, нова покоївка. Вибачте, я піду.

— Іди. Гарного дня. Постарайся сьогодні!

Марта прошмигнула повз і влетіла в коридор, що вів до роздягалки.

Він не впізнав її. Звісно, хіба ж запам’ятовувати усіляких голодранок, які вештаються під воротами?

Однак не це дивувало. Конфузив контраст. Там, під воротами, вона побачила пихатого нахабу. А от щойно… «Гарного дня». Серйозно?! Сама ввічливість!

Не змінилося єдине — він тикав незнайомим людям. Незнайомим дівчатам, хай і заледве молодшим від нього, та все ж.

На ватяних ногах вона дісталася до роздягалки, де про щось жваво теревенили Настя і ще кілька дівчат. На неї не звернули жодної уваги. Марта кинулася до своєї шафки, відімкнула її і сховалася від усіх за дверцятами.

— Тільки б карга не приперлася, бо як приїде, точно  на кого-небудь визвіриться, — пробубніла котрась з покоївок.

— А ти чого переймаєшся? — спитала Настя. — Нас вона навряд чи займатиме, сьогодні й без нас є до кого чіплятися. Найбільше руху буде в ресторанах і на рецепції. Це гендиректору якось треба витерпіти свою матусю.

Дівчата захихотіли, а потім ще одна з них додала:

— Тому що він якийсь безхребетний. Не може поставити її на місце? Готель же не її.

— Тихо ти! Зараз зайде Олена, і отримаєш, як почує…

Марта хляснула дверима шафки, так що дехто з дівчат смикнувся.

— Так цей безхребетний же вам премію щойно обіцяв, — сказала тихо.

Безхребетний. Безхребетна. Як легко люди кидаються словами. Її маму теж так називали…

Тихо, Марто, нагадала собі, зараз йдеться про того, хто заслужив такі слова. Чого ж вона заступається?

Колеги-покоївки, трохи присоромлені, опустили погляди, і вона спитала спокійніше, між іншим:

— А як, до речі, нашого гендиректора хоч звати?

— Адріян Васильович Гриневський, — відповіла Настя.   

— Він якийсь дуже молодий…

— Ну, можна у двадцять сім і бути гендиректором, якщо з пелюшок у грошах купаєшся.

— То він і є власником готелю?

— А хто ж іще!

— Ясно…

Марта кивнула. Хотіла розпитати більше, але зайшла Олена з терміновим завданням.

Часу на думки про Адріяна Васильовича Гриневського не було. Усі літали й метушилися, й Марта влилася у цей скажений потік. Готель нагадував термітник — працівники квапилися, займалися кожен своєю справою, а іноді брали на себе чужі обов’язки. До головного входу все приїжджали авто — як на підбір здоровенні, лискучі, дорогі. Кількох покоївок відіслали для допомоги на кухню, де бракувало рук, іншим додалося роботи у номерах.

Поговорювали, що серед гостей конгресу ледве не половина — мільйонери. Імениті бізнесмени, політики з якоїсь великої партії, навіть зірки — тут зібралися самі набиті гаманці, і якщо надати їм ідеальний сервіс, готель за ці кілька днів може заробити більше, ніж зазвичай заробляє за місяць.

Підвечір виявилося, що на конгрес приїде ще один важливий гість, який раніше відмовився від участі. Вільних номерів не залишилося, тож гендиректор вирішив віддати йому свій особистий номер. Олена шукала, котра з покоївок вільна, і врешті знайшла Марту. Наказала хутко йти прибрати люкс гендиректора.

— Люкс гендиректора? — Марта перепитала, ловлячи в душі недобре передчуття. Менш за все хотілося йти у його номер.

З іншого боку, це була можливість щось про нього дізнатися.

— Так! Там величезний номер, маєш лише сорок хвилин, тому швидко! Директор казав, там є валіза і деякі його речі — збери все і занеси у його кабінет на п’ятому поверсі.

Настя була зайнята, тож хоч Мартине стажування ще офіційно не закінчилося, але довелося йти самій. Вона дивувалася, навіщо генеральному директору готелю, багатію, який точно має не одну квартиру чи будинок, тут свій номер. Але часу і змоги все вияснити не було. Вона взяла в Олени ключ-карту і рвонула, куди відіслали.