5. Дорогі костюми дорогих людей

- Отож беріться за свої обов’язки. Постарайтеся! Кожен гість, який буде у нас цими днями, повинен захотіти повернутися, - сказав гендиректор. Витримав театральну павзу, а тоді продовжив: - Усіх чекає премія!

Персонал загомонів, супроводжуючи слова начальника радісним «Ууууу!». Дехто навіть заплескав у долоні.

- А тепер до роботи!

Працівники розлетілися з холу вмить, ніби тільки й чекали спонукання йти працювати. Марта й не помітила, куди зник Борис. Так і стовбичила біля дверей, продовжуючи витріщатися на гендиректора.

Не було жодного сумніву, що це він. Вона ніколи не забуде ту криву усмішку. Насмішливий голос. Лінивий байдужий погляд.

Не одразу зрозуміла, що у холі залишилося троє людей. Якийсь чоловік у золотистому жакеті говорив з гендиректором, а тоді пішов геть. Марта стрепенулася, отямлюючись, і вже хотіла розвернутися, щоб вибігти на вулицю, але востаннє кинула погляд на хама і… Він теж дивився на неї.

- Новенька? Не бачив тебе раніше, - сказав.

Не бачив? Ще й як бачив. Тільки сподівався більше ніколи не побачити.

Вона кивнула і насилу витиснула з себе:

- Я Марта, нова покоївка. Вибачте, я піду.

- Іди. Гарного дня. Постарайся сьогодні!

Марта прошмигнула повз і влетіла у коридор, який вів до роздягалки.

Він не впізнав її. Звісно, хіба ж запам’ятовувати усіляких голодранок, які вештаються під воротами?

Однак не це дивувало. Конфузив контраст. Там, під воротами, вона побачила пихатого нахабу. А от щойно… «Гарного дня», серйозно?! Сама ввічливість!

Не змінилося єдине – він тикав незнайомим людям. Незнайомим дівчатам, хай і заледве молодшим від нього, та все ж.

На ватяних ногах вона дісталася до роздягалки, де про щось жваво теревенили Настя і ще кілька дівчат. На неї не звернули жодної уваги. Марта кинулася до своєї шафки, відімкнула її і сховалася від усіх за дверцятами.

- Тільки б карга не приперлася, бо як приїде, то не омине нагоди на кого-небудь визвіритися, - пробубніла котрась з дівчат.

- Так ти чого переймаєшся? – сказала Настя. – Нас вона навряд чи займатиме, сьогодні й без нас є, до кого чіплятися, найбільше руху буде у ресторанах і на рецепції. Це гендиректору якось треба витерпіти свою матусю.

Дівчата захихотіли, а потім котрась сказала:

- Тому що він якийсь безхребетний. Не може поставити її на місце? Готель же не її.

- Тихо ти! Зараз зайде Олена, і отримаєш, як почує…

Марта хляснула дверима шафки, так що дехто з дівчат смикнувся.

- Так цей безхребетний ж вам премію щойно обіцяв, - сказала тихо.

Безхребетний. Безхребетна. Як легко люди кидаються словами. Її маму теж так називали… Тихо, Марто, зараз йдеться про того, хто заслужив такі слова.

Колеги-покоївки, трохи присоромлені, поопускали погляди, і вона спитала спокійніше, мовби між іншим:

- А як, до речі, нашого гендиректора хоч звати?

- Адріян Васильович. Гриневський, - відповіла Настя.   

- Він якийсь дуже молодий…

- Ну, можна у двадцять сім і бути гендиректором, якщо з пелюшок у грошах купаєшся.

- То він і є власником готелю?

- А хто ж іще!

- Ясно…

Марта кивнула. Хотіла розпитати більше, але зайшла Олена з якимось терміновим завданням.

Часу на думки про Адріяна Васильовича Гриневського не було. Усі літали і метушилися, й Марта влилася у цей скажений потік. Готель нагадував термітник – працівники квапилися, займалися кожен своєю справою, а іноді брали на себе й чужі обов’язки. До головного входу приїжджали і приїжджали авто – усі як на підбір здоровенні, лискучі, дорогі. Кількох покоївок відіслали для допомоги на кухню, де бракувало рук, іншим додалося роботи у номерах.

Поговорювали, що серед гостей конгресу ледве не половина – мільйонери. Імениті бізнесмени, політики з якоїсь великої партії, навіть зірки – тут зібралися самі набиті гаманці, і якщо надати їм ідеальний сервіс, готель за ці кілька днів може заробити більше, ніж зазвичай заробляє за місяць.

Підвечір виявилося, що на конгрес має приїхати ще один важливий гість, який раніше відмовився від участі. Вільних номерів не залишилося, тож гендиректор вирішив віддати йому свій особистий номер. Олена шукала, хто з покоївок вільна, і врешті перестріла на коридорі Марту. Наказала хутко йти прибрати люкс гендиректора.

- Люкс гендиректора? – перепитала, ловлячи недобре передчуття. Менш за все хотілося йти у його номер.

З іншого боку, це була можливість щось про нього дізнатися.

- Так! Там здоровенний номер, маєш лише сорок хвилин, тому швидко! Директор казав, там є валіза і деякі його речі – збери все і занеси у його кабінет на п’ятому поверсі.

Настя була зайнята, тож хоч Мартине стажування ще офіційно не закінчилося, але довелося йти самій. Вона дивувалася, навіщо генеральному директору готелю, багатію, який певно має не одну квартиру чи будинок, тут свій номер. Але часу і змоги все вияснити не було. Вона взяла у Олени ключ-карту і рвонула, куди відіслали.    

Подумати тільки, він довірив незнайомій покоївці копирсатися у його речах! Настільки впевнений у своєму персоналові чи просто там немає нічого цінного? Або може настільки не цінує речі? Якщо володієш таким палацом, і певно не одним ним, мабуть можна не перейматися за якісь лахи.

Марта охнула, ввійшовши у номер. Вона вже розбиралася у номерному фонді – що бачила не на власні очі, те вивчила по ілюстрованих матеріалах, які отримала від Насті. Однак досі їй доводилося обслуговувати хіба що номери класу стандарт, суперіор або звичайні однокімнатні люкси. Це ж був представницький люкс – таких у комплексі було всього три. І на ілюстраціях він виглядав далеко не так приголомшливо, як наяву.

Дві спальні, вітальня з каміном, дві велетенські ванни – тут могла з комфортом розміститися ціла сім’я. Номер був величиною як три такі квартири, у якій Марта жила з мамою. Ліжка, велетенський шкіряний диван, стіл та інші меблі були чорними. Барв додавали хіба що візерунчастий килим і штори йому в тон.