4. Давати і брати

Робота покоївки виявилася ще більш втомливою, ніж здавалася у перший день. Настя казала, що за тиждень-другий можна втягнутися, але ось який день сили лише покидали. Марта застібнула ремінь безпеки й відхилилася на крісло.

— Стомилася? — спитав Борис, заводячи авто.

— Трохи, — відповіла і заплющила очі.

Дуже, а не трохи.

Під повіками мелькали дорогі тканини, розкішні меблі, дзеркала і блискучі люстри. А ще — обличчя, яке стало нав’язливим маренням. Чи їй тоді не примарилося? Може, просто хтось схожий на хама? Щодня придивлялася до кожного, кого зустрічала на території, але його більше не бачила.

Думала спитати у Бориса, та це прозвучало б смішно. «У готелі раптом не працює такий високий чорнявий хлопець, хамовитий дуже?» — не так же питати! Можна було подумати, що він гість чи просто відвідувач, але в будинок адміністрації сторонніх не пускають.

Марта зітхнула і розплющила очі. Повернула голову до Бориса, задивилася на любі оку й серцю риси. Ледь втрималася від того, щоб простягнути руку й торкнутися хоча б його плеча.

Він більше не намагався її поцілувати, та й узагалі поводився так, ніби жодного поцілунку не було. А вона мріяла ще раз... ні, ще багато разів торкатися його вуст. Торкатися і торкатися.

— Чому ти не живеш у готелі? Чула, що дехто з працівників живе або іноді ночує, — спитала те, що давно збиралася.

— Бо хочеться мати дім. Мати місце, куди можна повертатися після роботи. Навіть якщо це орендована квартира, — відповів Борис, не зводячи погляду з дороги.

— І що робить ту квартиру твоїм домом?

Він замислився.

— Раніше нічого не робило. А тепер, мабуть, те, що я повертаюся туди не сам. Присутність. Твоя присутність.

Вони покидали квартиру і поверталися майже завжди разом. Для усіх, хто вже встиг побачити, що ці двоє приїздять удвох, пояснення звучало лаконічно: живуть по сусідству. І Марта вже думала, що для Бориса це цілковита правда — вона ніколи не була й не буде для нього кимось більшим, ніж дівчина по сусідству.

А виявляється, дім. Присутність. Навколо серця потепліло, ніби його закутали у грубий вовняний шарф. І, мабуть, ще й перетиснули тим шарфом, бо воно застукотіло так, начебто намагалося випручатися.

На вулиці споночіло, але й досі було тепло. Вийшовши з авто, Марта вдихнула свіжого повітря і раптово збадьорилася. Чомусь посеред гамірливого і забрудненого автомобільними вихлопами Львова дихалося вільніше, ніж у мажорному відпочинковому комплексі на лоні природи.

— Такий вечір, що хочеться прогулятися, — сказав Борис.

Здалося, ніби її емоції передавалися як радіосигнал, і він його спіймав.

— Хочеться, — відповіла, зазирнувши йому у вічі.

Вони, не змовляючись, пішли в будинок — п’ятиповерхівку без ліфта. Чомусь квапилися, піднімаючись на свій четвертий поверх.

Від швидкого темпу (або від чогось іншого?) Марті здалося, що серце гупає у вухах, а не в грудях. Вечір там, на вулиці, залишився неймовірно чарівним, але вона знала, що несе його у собі в їхню квартиру. У дім.

Вони дістали ключі одночасно, та Марта уступила, дозволила йому відчинити двері. «Впертюх, ніколи не уступаєш, — казала колись мама, похитуючи головою. — Виростеш, матимеш проблеми через це». Тоді Марті здавалося, що мама вчить дурного — в житті не можна нікому уступати, навіть у дрібницях. Тепер вона все на світі всім на світі уступила б, якби був шанс ще хоч раз почути повчання мами.

Борис відчинив перед нею двері, і Марта зайшла у квартиру, залишивши тривожні думки за порогом. Ступила ще крок, а тоді вклякла і різко розвернулася. Борис такого не очікував, мало не налетів на неї, в останню мить пригальмувавши. Опинився впритул.

Марта округлила очі й, дивлячись йому в груди, сказала:

— У нас хліб закінчився, я збиралася зайти в магазин, забула.

— Хліб? — спитав Борис так, ніби вперше чув це слово.

Її погляд поповз угору і перечепився за адамове яблуко на його шиї. Колись чула, що ця ділянка на чоловічому тілі — символ гріха, бо саме там застрягнув заборонений плід з райського саду, коли перший чоловік скуштував його. Вона важко ковтнула, пропускаючи крізь себе усвідомлення, наскільки правдиве це припущення про гріховний символ — хіба не хочеться згрішити, коли зблизька бачиш таку спокусу?

У півтемному коридорі було видно небагато — Марта бачила лише світлу пляму Борисової шиї. Ледь змусила себе підняти очі. Вперто не дивилася на його губи, але й Борисового погляду в сутінках не розгледіла.

Та й чи потрібно було щось тут розглядати? За мить вони обоє заплющили очі. Скоротили рештки відстані за якусь соту долю секунди, накинулися одне на одного, майже як в історичних фільмах зчіплюються лицарі ворожих військ — тільки без крику. Вуста були надто зайняті для звуків.

Мить нітрохи не нагадувала їхній перший несміливий поцілунок минулого разу. Це був довгоочікуваний бенкет після дегустації. І як на всякому бенкеті, якому передувало тривале голодування, вони п’яніли моментально. П’яніли до того, що позбувалися одягу бездумно, дико, скидаючи прямісінько у коридорі. Його піджак, її кардиган, його сорочка, її футболка. Борис підняв її, змушуючи оповити стегнами його талію, і так поніс до спальні.