4. Давати і брати

Робота покоївки виявилася ще більш втомиливою, ніж здавалася у перший день. Настя казала, що за тиждень-другий можна втягнутись, але ось який день сили лише покидали. Марта застібнула ремінь безпеки і відкинулася на крісло.

- Стомилася? - спитав Борис, заводячи авто.

- Трохи, - відповіла і заплющила очі.

Дуже, а не трохи.

Під повіками мелькали усі ці дорогі тканини, розкішні меблі, дзеркала і блискучі люстри. А ще – обличчя, яке стало нав’язливим маренням. Чи їй тоді не примарилося? Може, просто хтось схожий на того хама? Щодня приглядалася до кожного, кого зустрічала на території, але його більше не бачила.

Думала спитати у Бориса, але звучало б смішно. «В готелі раптом не працює такий високий чорнявий хлопець, хамовитий дуже?» - не так же питати. Можна було подумати, що він гість чи просто відвідувач, але у будинок адміністрації сторонніх не пускають.

Марта зітхнула і розплющила очі. Повернула голову до Бориса і задивилася на любі оку і серцю риси. Ледве стрималася, щоб простягнути руку і торкнутися хоча б його плеча.

Він більше не намагався її поцілувати, та й узагалі поводився так, ніби жодного поцілунку не було. А вона мріяла ще раз, ні, ще багато разів торкатися його вуст. Торкатися і торкатися.

- Чому ти не живеш у готелі? Чула, що дехто з працівників живе або іноді ночує, - спитала те, що давно збиралася.

- Бо хочеться мати дім. Мати місце, куди можна повертатися з роботи. Навіть якщо це орендована квартира, - відповів Борис, не зводячи погляду з дороги.

- І що робить ту квартиру твоїм домом?

Він замислився.

- Раніше нічого не робило. А тепер мабуть те, що я повертаюся туди не сам. Присутність. Твоя присутність.

Вони покидали квартиру і поверталися майже завжди разом. Для усіх, хто вже встиг побачити, що ці двоє приїздять разом, пояснення звучало лаконічно: просто живуть по сусідству. І Марта вже думала, що для Бориса це цілковита правда – вона ніколи не була й не буде для нього кимось більшим, ніж дівчина по сусідству.

А виявляється, дім. Присутність. Навколо серця потепліло, ніби його закутали у товстий вовняний шарф. І мабуть ще й перетиснули тим шарфом, бо воно застукотіло так, начебто намагалося випручатися.

На вулиці споночіло, але залишалося тепло. Вийшовши з авто, Марта вдихнула свіжого повітря і раптово збадьорилася. Чомусь посеред гамірливого і забрудненого автомобільними вихлопами Львова дихалося вільніше, ніж у мажорному відпочинковому комплексі на лоні природи.

- Такий вечір, що хочеться прогулятися, - сказав Борис.

Здалося, ніби її емоції передавалися як радіосигнал, і він його спіймав.

- Хочеться, - відповіла і зазирнула йому у вічі.

І вони, не змовляючись, пішли у будинок – п’ятиповерхівку без ліфта. Чомусь квапилися, піднімаючись на свій четвертий поверх.

Від швидкого темпу (чи від чогось іншого) Марті здалося, що серце гупає їй у вухах, а не у грудях. Вечір там, на вулиці, залишився таким чарівним, але вона знала, що несе його у собі у їхню квартирку. Дім.

Вони дістали ключі одночасно, але Марта уступила, дозволила йому відчинити двері. «Впертючка, ніколи не уступаєш, - казала колись мама, похитуючи головою. – Виростеш, матимеш проблеми через це». Тоді Марті здавалося, що мама вчить дурному – у житті не можна нікому уступати, навіть у дрібницях. Тепер вона б усе на світі усім на світі уступила б, якби був шанс ще хоч раз почути повчання від мами.

Борис відчинив перед нею двері, і Марта зайшла у квартиру, залишивши тривожні думки за порогом. Ступила ще крок, а тоді вклякла і різко розвернулася. Борис такого не очікував і мало не налетів на неї, в останню мить пригальмувавши. Опинився упритул.

Марта округлила очі і, дивлячись йому у груди, сказала:

- У нас хліб закінчився, я мала зайти в магазин, забула.

- Хліб? – спитав Борис так, ніби вперше чув це слово.

Її погляд поповз угору і перечепився за адамове яблуко на його шиї. Колись чула, що ця ділянка на чоловічому тілі – це символ гріха, бо саме там застрягнув заборонений плід з райського саду, коли перший чоловік скуштував його. Вона важко ковтнула, пропускаючи крізь себе усвідомлення, наскільки правдиве це припущення про гріховний символ – хіба не хочеться згрішити, коли так близько, поруч бачиш таку спокусу?

У півтемному коридорі було видно не багато – Марта бачила лише світлу пляму Борисової шиї. Ледве змусила себе підняти очі. Вперто не дивилася на його губи, але й Борисового погляду у сутінках не розгледіла.

Та й чи потрібно було щось тут розглядати? За мить вони обоє заплющили очі. Скоротили рештки відстані за якусь соту секунди, накинулися одне на одного, майже як в історичних фільмах зчіплюються лицарі ворожих військ – тільки хіба що без крику. Вуста були надто зайняті для звуків.

Нітрохи не нагадувало їхній перший несміливий поцілунок минулого разу. Це був довгоочікуваний бенкет після дегустації. І як на всякому бенкеті, якому передувало тривале голодування, вони п’яніли моментально. П’яніли до того, що позбувалися одягу бездумно, дико, скидаючи прямісінько у коридорі. Його піджак, її кардиган, його сорочка, її футболка. Борис підняв її, змушуючи оповити стегнами його талію, і так поніс у спальню.

Марта почувалася маленькою і невагомою у його руках. Але чим довше, натхненніше цілував, тим важливішою, вагомішою собі здавалася.

Той, про кого мріяла стільки років. Той, хто був для неї живим втіленням Ідеального Чоловіка. Такий сильний, мужній, великий і міцний. І такий її у ці миті…

Вона воскресала, коли опісля лежала на його рельєфних грудях. Буквально відчувала, як, здавалося, відмерлі клітини її єства народжуються заново. Чи то була просто зимова сплячка, що затягнулася аж до травня?

- Все гаразд? – спитав Борис.

Прикрив долонею її долоню, на мить затримав, а тоді повів пальцями до зап’ястя, дістався ліктя і ковзнув назад, залишаючи по собі доріжки маленьких настовбурчених волосинок.

- Все дуже гаразд, - відповіла тихо.