2. Три форми подяки

У Борисовій найманій квартирі пахнуло відсирілим паркетом. Той паркет рипів під ногами, озвучуючи кожен крок. У кінці вузького коридору висіло дзеркало на повен зріст, з обох боків були двері — дві невеличкі спальні одна навпроти одної. Перед однією зі спалень коридор відгалужувався ліворуч і вів до компактної кухні з відкритим балконом.

Квартира виглядала як справжній дім. Так чомусь Марті здалося. Може, тому, що була затишною і невеликою. Або ж тому, що сюди її привів чоловік, про спільний дім з яким і справді колись мріяла.

Колишній Борисів сусід забирав останні речі. Вона завбачливо не заважала, тупцяла у коридорі, розглядаючи тріщинки на стінах. Самого ж Бориса терміново викликали на роботу, тож він підкинув її, допоміг занести сумки, а тоді поїхав геть.

— Ти його нова дівчина? — спитав той самий сусід, виглядаючи з кімнати.

— Ні, просто знайома.

Він невиразно хмикнув, ніби мало повірив.

Дівчина. Як це — бути чиєюсь дівчиною? Думати про почуття, про обійми, цілувати й пестити когось. Вона вже й забула, що відчуваєш у такі миті. Останні роки думки займало тільки мамине здоров’я і робота, багато різної роботи. Здатність жити якось інакше у ній атрофувалася.

І лише тепер, почувши це запитання, подумала, що слід би повернути життя, у якому існують обійми й поцілунки. Невже вона виглядає так, що може бути чиєюсь дівчиною? Наприклад, дівчиною Бориса.

Коли його колишній сусід поїхав, Марта швидко розібрала речі. В її новій кімнаті стояли два старі, але міцні одномісні ліжка, письмовий стіл і меблевий гарнітур ще радянського виробництва. Було видно, що квартира не для себе, а щоб здавати в оренду. Не зовсім стара і пошарпана, та й не достатньо одомашнена.

Але все одно виглядає як дім.

Борис повернувся на смерку з горою продуктів. Однак до того вона вже встигла вибігти у магазин і приготувати вечерю.

— Що це пахне? — Він зайшов на кухню з цим запитанням і виразом такого подиву, ніби тут ніколи не пахнуло їстівним.

Марта обернулася і сперлася на стільницю.

— Нічого особливого, просто борщ.

— Ти не повинна. Я ж не для цього запропонував тобі житло… Тобто, маю на увазі, ти не повинна так відплачувати.

— Я не можу поки що платити інакше…

— Доки не знайдеш гарно оплачуваної роботи, я платитиму сам за оренду. Для мене це не проблема. Тут не найкращі умови, але я мало буваю вдома. Не потребував нічого кращого, тому орендував першу-ліпшу квартиру.

Вона похитала головою.

— Все добре, мені подобається. І я платитиму свою частину одразу, як знайду роботу. А щодо їжі… На двох готувати вигідніше. Я тобі досі не подякувала, тож просто вважай це моєю подякою.

Борис кивнув і поклав у холодильник куплене. Побіг у душ перед вечерею, а повернувся вже з мокрим волоссям і переодягненим — у широких домашніх штанах і білій футболці. На одному з його міцних передпліч було набите велике татуювання — якісь незрозумілі візерунки, які Марта не роздивилася, поспішно відвівши очі.

Коли сіли за стіл, так само дивилася лише у свою тарілку.

— Все гаразд? — запитав він.

Вона знала: Борис — з тих чоловіків, які завжди питають, чи все гаразд. Навіть коли мало знають тебе. Просто коли проходиш повз сумна. Не раз так запитував. І бабусю Ганю постійно запитував — Марта добре це чула, коли старенька вмикала на телефоні динамік під час розмови з ним.

Все гаразд. Які прості два слова, але як хочеться нарешті їх сказати. У неї не було нічого гаразд вже майже чотири роки. Можливо, ніколи й не буде.

Але зараз просто хотілося відповісти ствердно. Можливо, щоб приманити це «гаразд».

— Так, все гаразд.

Борис усміхнувся, і далі вони їли мовчки. Не так затишно, як їдять давно одружені пари, але й не відчужено, як незнайомці. По-іншому — як люди, які тільки перетнулися життями й ще не знають, чи залишаться в одній площині.

Марта хотіла б, щоб залишилися. Вона відсунула тарілку й обережно, крадькома подивилася на Бориса. За маленьким кухонним столом він здавався великим, громіздким, якимось чужорідним до цієї атмосфери дрібноти. Сильним і затишним — ось яким здавався. У таку широку грудну клітку завше хочеться ввіткнутися носиком. Завше хочеться відчути, як такі руки оповивають твій стан, а такі губи — цілують твої губи.

Невже вона почала оживати, раз прокинулися такі бажання?

Зрозуміла, що мусить витрусити їх чимось буденним.

— А! — вигукнула і підстрибнула на стільці. — Я випрала постільну білизну, яка лежала у машинці, і розвісила на балконі.

Борис звів брови. Важко було сказати, чим більше здивований — випраними речами чи тим, що вперше побачив у Марти яскраву емоцію.

— Це теж вважати ще однією формою подяки?

— Можеш вважати.

— Що ж, після смачної вечері мені ще й добре спатиметься на чистих простирадлах… Нарешті.

Він усміхнувся і повернувся до свого борщу, але за мить продовжив: