2. Три форми подяки

У Борисовій найманій квартирі пахнуло відсирілим паркетом. Той паркет рипів під ногами, озвучуючи кожен крок. У кінці вузького коридору висіло дзеркало на повен зріст, з обох боків були двері – дві невеличкі спальні розташовувалися одна навпроти одної. Перед однією зі спалень коридор відгалужувався ліворуч і вів до компактної кухні з відкритим балконом.

Квартира виглядала як справжній дім. Так чомусь Марті здалося. Може, тому, що була затишною і невеликою. Або ж тому, що сюди її привів чоловік, про спільний дім з яким і справді колись мріяла.

Колишній Борисів сусід забирав останні речі, і вона передбачливо не заважала, тупала у коридорі, розглядаючи тріщинки на стінах. Самого ж Бориса терміново викликали на роботу, тож він підкинув її, допоміг занести сумки, а тоді поїхав геть.

- Ти його нова дівчина? – спитав той самий сусід, вигулькуючи з кімнати.

- Ні, просто знайома.

Він невиразно хмикнув, ніби мало повірив.

Дівчина. Як це – бути чиєюсь дівчиною? Думати про почуття, про обійми, цілувати і пестити когось. Вона вже й забула, що відчуваєш у такі миті. Останні роки думки займало хіба що мамине здоров’я і робота, багато різної роботи. Здатність жити якось інакше у ній атрофувалася.

І тільки тепер, почувши це запитання, подумала, що слід би повернути життя, у якому існують обійми і поцілунки. Невже вона виглядає так, що може бути чиєюсь дівчиною? Наприклад, дівчиною Бориса.

Коли його колишній сусід поїхав, Марта швидко розібрала речі. У її кімнатці стояли два старі, але міцні одномісні ліжка, письмовий стіл і меблевий гарнітур ще радянського виробництва. Було видно, що квартира не для себе, а щоб здавати в оренду. Не зовсім стара і пошарпана, та й не достатньо одомашнена.

Але все одно виглядає як дім.

Борис повернувся на смерку з горою продуктів. Однак до того вона вже встигла вибігти у магазин і приготувати вечерю.

- Що це пахне? – він зайшов на кухню з цим запитанням і виразом такого подиву, ніби на цій кухні ніколи не пахнуло їстівним.

Марта обернулася і сперлася на стільницю.

- Нічого особливого, просто борщ.

- Ти не повинна. Я ж не для цього запропонував тобі житло… Тобто, маю на увазі, ти не повинна так відплачувати.

- Я не можу поки що платити інакше…

- Доки не знайдеш гарно оплачуваної роботи, я платитиму сам за оренду. Для мене це не проблема. Тут не найкращі умови, але я мало буваю вдома, не потребував нічого кращого, тому орендував першу-ліпшу квартиру.

Вона похитала головою.

- Все добре, мені тут подобається. І я платитиму свою частину одразу, як знайду роботу. А щодо їжі… На двох готувати вигідніше. Я тобі досі не подякувала, тож просто вважай це моєю подякою.

Борис кивнув і розклав у холодильнику куплене. Побіг у душ перед вечерею, а повернувся вже з мокрим волоссям і переодягненим – у широких домашніх штанах і білій футболці. На одному з його міцних передплічь було набите велике татуювання – якісь незрозумілі візерунки, які Марта не роздивилася, поспішно відвівши очі.

Коли сіли за стіл, так само дивилася лише у свою тарілку.

- Все гаразд? – запитав він.

Вона знала: Борис – з тих чоловіків, які завжди питають, чи все гаразд. Навіть коли мало знають тебе. Просто коли проходиш повз сумна. Не раз так питав. І бабусі Ганю постійно запитував – Марта добре це чула, коли старенька вмикала на телефоні динамік під час розмови з ним.

Все гаразд. Які прості два слова, але як хочеться нарешті їх сказати. У неї не було нічого гаразд вже майже чотири роки. Можливо, ніколи й не буде.

Але зараз просто хотілося відповісти ствердно. Можливо, щоб приманити це «гаразд».

- Так, все гаразд.

Борис усміхнувся, і далі вони їли мовчки. Не так затишно, як їдять давно одружені пари, але й не відчужено, як незнайомці. По-іншому – як люди, які тільки перетнулися життями і ще не знають, чи залишаться в одній площині.

Марта хотіла б, щоб залишилися. Вона відсунула тарілку і обережно, крадькома, з-під лоба подивилася на Бориса. За маленьким кухонним столом він виглядав великим, громіздким, якимось чужорідним до цієї атмосфери куцості. Сильним і затишним – ось яким виглядав. У таку широку грудну клітку завше хочеться ввіткнутися носиком. Завше хочеться відчути, як такі руки оповивають твій стан, а такі губи – цілують твої губи.

Невже вона почала оживати, раз прокинулися подібні бажання?

Зрозуміла, що мусить витрусити їх чимось буденним.

- А! – вигукнула і підстрибнула на стільці. – Я випрала постільну білизну, яка лежала у машинці, і розвісила на балконі.

Борис звів брови. Важко було сказати, чим більше здивований – випраними речами чи тим, що вперше побачив у Марти таку яскраву емоцію.

- Це теж вважати ще однією формою подяки?

- Можеш вважати.

- Що ж, після смачної вечері мені ще й добре спатиметься на чистих простирадлах… Нарешті.

Він усміхнувся і повернувся до свого борщу, але за мить продовжив:

- Знаєш… Коли твоєму життю загрожує небезпека, коли розумієш, що можеш не дожити до завтрашнього ранку, виразно усвідомлюєш, які три речі цінуєш найдужче. Якщо б у ті моменти міг замовити собі подарунок чи отримати від когось у подяку, попросив би саме це.

- І що ж це за три речі?

- Три дуже банальні речі. Здоровий сон. Смачна їжа. І… - він запнувся і прочистив горло – Марта вже помітила цю його звичку, яка вочевидь, виказувала почуття незручності. – І тепло іншого тіла.

Він подивився так, що всередині у неї все перевернулося. Однак швидко осмикнув себе і знову прокашлявся.

- Вибач, я не подумав. Нічого такого не мав на увазі. Просто ти вже двічі подякувала мені тим, що дуже ціную. І я от… ляпнув.

Такий великий і міцний чоловік, а коли говорив запинаючись, нагадував старшокласника, застуканого за чимось сороміцьким.

- Я нічого такого й не подумала.

Не встигла подумати. Але якби встигла, якби зрозуміла, якби він не перепинив… Чи не захотілося б подякувати йому ще й так?