1. Вишнева кісточка і голос першого кохання

Тепер

Якщо пошукати в інтернеті, можна знайти чимало натхненних історій тих, хто вилікувався від невиліковного. Але не знайдеться жодної історії про тих, хто боровся і програв.

Про її маму не напишуть.

Те ж саме – з коханням. Чомусь у любовних романах і журналах на кшталт «Життєві історії» пишуть лише про щасливих закоханих. А коли хтось нещасний – врешті стає щасливим, і на цьому історія закінчується.

Нещасні і мертві не цікаві нікому.

Марта замкнула за собою вхідні двері і притулилася до них чолом. Дрібно тремтіла від холоду. Слід було мерщій зняти мокрий одяг і посушити волосся, доки не застудилася. Однак останнім часом вона нічого не робить мерщій. Усе тільки так, у сомнамбулічному стані, між життям і «нежиттям».

Те, що у неї зараз, - «нежиття». Бо з усього, що характерне для живого, її організм підтримує хіба що обмін речовин.

- Була на цвинтарі?

Голос пролунав з-за спини, вдаряючи теплою хвилею, рвучким рухом виштовхуючи на свіже повітря. Як називається оте кухонне приладдя для видалення кісточок з вишень? Металева штукенція проривається у м’якоть і виштовхує кісточку назовні – ось так подіяв цей голос. Марта почувалася вишневою кісточкою.

Вона розвернулася різкіше, ніж робила це останнім часом. Останні шістдесят чотири дні.

- Борис?

Боже, скільки вони не бачилися? Років зо два… Востаннє – мимохідь, ще перед тим, як вона продала квартиру, щоб оплатити мамине лікування. За ці два роки, відколи перебралася до його бабусі, не зустрічалися ні разу.

Він зрідка навідувався, але Марта або їздила лікарнями, ночувала під палатами, або заробляла копійку на цілодобових підробітках.

- Як ти? – спитав Борис.

На неї дивився високий і широкоплечий чоловік з якимось потьмянілим, не таким золотистим волоссям, як ще, здавалося, недавно. Чоловік, уже не юнак, від якого у неї вперше пришвидшилося серце. Його мужні вилиці ніби стали ширшими, підборіддя усіяла густа щетина, а в кутиках очей з’явилися дрібнесенькі зморшки. Цікаво, що дало такий ефект – виснажлива робота тренера, два роки на фронті чи чотири роки шлюбу?

Поки що вони говорили самими запитаннями. Марта захотіла щось відповісти, та не знала, які слова вибрати.

- Ось. Змокла, - все, на що спромоглася.

- Іди переодягнися, я зроблю чай, - сказав він.

Так просто і природньо, ніби вони часто зустрічаються чи дружать. А вони ж ледве знайомі. Симпатичний онук доброї бабусі Гані, переможець обласного чемпіонату з дзюдо, той, чийого приїзду чекали усі дівчата з їхнього і кількох сусідніх під’їздів – таким він був. Тим, хто привітно усміхнеться, підморгне, кине веселе: «Куди поділа своє ластовиння?» або мимохідь спитає: «Все гаразд?»

Чомусь Борис пам’ятав її рудоволосою крихіткою у ластовинні, хоч вона з тих часів його не пригадує. Перше, що добре пригадує – спекотний липень одинадцять років тому. Тоді і волосся вже було світліше, і ластовиння майже зникло. Худюща, цибата і ще геть без грудей – ось якою тоді була. І умудрилося ж те тринадцятирічне недоладне дівчисько вклепатися по самі вуха у дев’ятнадцятирічного юнака, який приїхав з підбитим оком у гості до бабусі.

Марті той синець тоді здавався якоюсь ознакою мужності чи що. Вона фантазувала, як він бився з хуліганами. А потім фантазувала, як він бився б з хуліганами через неї. Знала, що то не хулігани, а дзюдо (хто ж не знав, бабуся Ганя усім хвалилася внуком), але все одно фантазувала. Їй треба було тільки підрости, погарнішати, змогти привабити його чимось, окрім ластовиння.

Марта переодягнулася і зайшла на кухню. Електричний чайник якраз закипав, гудучи і трусячи хитку стільницю.

- А де бабуся Ганя? Вона не казала, що кудись піде сьогодні…

- Казала, тільки ти певно не чула. Вона говорить, що ти нічого не чуєш… Пішла провідати тітку Марію, яка дуже захворіла.

Борис стояв до неї спиною, гримав дверцями кухонного гарнітуру, шукаючи цукор. Говорив не докірливо, але суворо, без поблажливості.

Проте Марта почувалася так, ніби зобов’язана виправдатися.

- Я знайшла нову роботу… Знайду собі якусь кімнатку, переїду, знаю, що не можу більше набридати тут. Просто…

- Марто.

Він розвернувся з горнятками у руках, поставив їх на стіл і подивився на дівчину.

- Справа не у цьому. Бабуся вже звикла до тебе. Та й краще, коли зі старшою людиною хтось живе. Я не можу приїжджати часто, батьки теж. Але справа не у цьому.

Марта не питала, у чому справа. Й без того знала. Мовчки сіла за стіл і потупила погляд.

- Ти себе бачила у дзеркало? – спитав Борис тихіше, м’якше.

Дійсно, коли вона востаннє дивилася у дзеркало? Не треба було туди дивитися, щоб знати – темні кола під очима, блякла шкіра, не причесане як слід волосся.

Таке ж як у мами волосся. Зовсім трішечки світліше. Завдяки тому волоссю кожен, хто глянув би, сказав би, що вони – мати і дочка.

- Не можна так більше… Ти повинна жити далі.

Ніби вона не знає.

Але що таке «далі»? Яке далі? Куди далі?.. Яке дурне, беззмістовне слово.

- Я не знаю, як це – втратити рідну людину, - провадив далі Борис. - Але вірю, що твоя мама хотіла б, щоб ти жила щасливо. Розумію, як тобі важко, та…

- Єдину рідну людину, - перебила Марта. – Єдину. У мене більше нікого немає. І нікого не було, крім неї. Я не пам’ятаю дідуся і бабусю, не знаю ба… Того чоловіка, який мене зачав. Нічого і нікого не маю більше. Навіть дому не маю. У мене залишилися лише її речі, фото, я дивлюся на них і здається, що от-от мама зайде у кімнату. А ще іноді здається, шо це все сон, що зараз прокинуся, і все буде добре. Дурний сон, який затягнувся на роки.

Здалося, вона вперше сказала стільки слів за раз з тих пір, як мама пішла. Борис не перебивав. Влаштувався навпроти за столом, поклав руки на стільницю, загорнувши обидвома долонями горнятко. Усім тілом, кожним порухом показував, що готовий вислухати.

- Ще пів року тому здавалося, що вона перемогла, що нам вдалося, що все буде добре… А потім рецидив. І сьогодні ось вже шістдесят четвертий день… Я не знаю, що робити, куди йти, як бути.