Розділ 34. Найкращі речі в житті потрібно віддавати іншим. Це Любов, Поцілунок та Посмішка.

Я бігла сто метрів під карпатським дощем, що в одну мить обернувся шаленою зливою, грузила в багнюці в своїх білосніжних кедах, та розмазувала сльози з водою по обличчю. Я знала, я бачила крізь стовп небесної води, два старих УАЗи, що підʼїхали до воріт. Це були вони! Військові, що брали участь в пошуковій операції. Серце калатало в передчутті. Та яким це передчуття було? Дива, чи чогось жахливого? Хвилювання, ось що це було. я хвилювалась, але не могла зупинитись. Опинившись біля першого автомобіля, що навіть до кінця не зупинився, я рвонула на себе передні пасажирські двері і глипнула на тих, хто був в середині. Молодий хлопець, здається трохи жахнувся видовища, що опинилось перед ним. Лячно уявити, який я мала вигляд в той момент, та мені було все одно. Перевела шалений погляд на водія та пасажирів ззаду. Всі одягнуті в камуфляж, до шевронів не придивлялась. Старший чоловік , що був позаду потягнув усміх кутиком  губ та промовив: 

— Вони в іншій машині…

Я не закрила двері. Зірвалась з місця, відштовхнулась від вʼязкої багнюки і помчала, до другого УАЗу. 

А там, під проливним дощем та шквальним вітром, біля автомобіля, просто на дорозі стояли вони…. 
Так швидко я ніколи не бігала. Здавалось ось мить і я телепортуюсь до сина. Наступна — втискаю його в своє тіло з такою силою, що чую, як хрустять його ребра. Ще мить і нас обох стискають сталеві лещата Костянтина, якого я впізнала виключно по його аромату. Вони були брудні і змучені. Та все ж живі та цілі. І поки я обіймала сина, який вже крихтів і борсався, намагаючись вибратись із мого капкану, до свідомості несподівано дійшло, що когось таки тут не вистачає.

Відсторонилася на секунду, перехопила втомлений погляда чоловіка і притисла до грудей біляву і геть брудну голову сина до грудей.

— Він у лікарні.. зламана нога та кілька ребер. . — промовив Костя. 
Я кивнула у відповідь і опустила голову, щоб поглянути на сина. 
Він посміхався мені так, що тільки білосніжні зуби було видно. Щасливий, але втомлений, трохи наляканий. Я обмацуввала його обличчя, плечі, спину. 
— Я цілий, ма.. Цілий. Їсти тільки хочу. — промовив мій хлопчик. — Тато Свят мене врятував. Я підсковзнувся і впав. А там така течія швидка, що мене понесла, як пірʼїнку. А Свят до мене стрибнув і вже нас удвох понесло. а там таке каміння. Я собі синців набив. Он ще руку трохи розпенехав. Але не страшно. Тато вже ногу зламав, коли ми підіймались на гору. Хотіли звʼязок упіймати. Та не вийшло… — син торохкотів не зупиняючись чи то від адреналіну, чи від емоцій. Ще б пак, така пригода! Буде що хлопцям розповісти в школі. Та мені було  не до розваг. Я розвернула сина, взяла за плечі і ми пішли разом під дощем до бази відпочинку. Треба було вимитись і поїсти. 

Костя залишив нас удвох…

А я йшла під дощем обіймала сина за плечі і дихала. Здається, я вперше за добу змогла вдихнути на повні груди…

____________________________________________________
 

Вони впали в річку. 
Сліди боротьби на березі свідчили про те, що Свят просто намагався витягти малого. Та не вийшло. Коли хотів змінити позицію, в йей момент Давида понесло далі, а за ним і Свят упав. Їх віднесло вниз по течії і там вони змогли зачепитись за якись виступ. І все б нічого, та їх добряче загальмувала травма Святослава, яку він отримав випадково зірвавшись з пагорба і пошкодивши ногу. Сяк-так, вони підійшли до підніжжя і виявили невеличку печеру, де й зробили імпровізований привал. А потім в горах почалася злива. Давид намагався сам дістатись вершини, та телефони сіли, а рюкзак з трекінговим маячком лишився на березі. Так само як і речі Святослава. Тому, як тільки годинник Свята очуняв і почав приймати сигнал, їх одразу запеленгували та знайшли. Колишній чоловік отримав на горіхи від колишнього підлеглого за те, що не міняв особисту техніку багато років і через те, функція водонепроникності просто віджила своє… ще в двадцять пʼятому. Тож тепер Святослав відлежується в лікарні, а після відвідин і довгих обійманців, сліз і шмарклів, ми , нарешті направляємось додому.

— Він молодець, — промовив Свят, лежачи на лікарняному ліжку весь в гіпсі. — я пишаюсь нашим хлопчиком. Жодного разу не запанікував і у всьому мені допомагав. 
Костянтин зиркнувши на генерала, перевів погляд на сина і підморгнув. 

— Дякую тобі, генерале! Ти виростив його справжнім чоловіком.

Генерал пирхнув тільки.

— Тепер твоє найголовніше завдання, продовжити мою справу і не забувати, що у тебе дружина справжня королева, яку ви повинні захищати і плекати.

— Та ми не.. — спробувала вставити півслова.

— Цить! — прошипів Свят. — дай хоч раз покомандувати в цивільному. Я радий навіть що тепер не я вже буду терпіти всі твої вибрики… Та думаю, що Віревський ще той міцний горішок.. — засміявся Святослав, а тоді застогнав від болю в ребрах. От же ж…

Я дивилась у вікно і поглядом проводжала гористу місцевість. Син дрімав на задньому сидінні, поряд за кермом був мій найкращий і найкоханіший чоловік і було таке враження, що ця подія стане початком чогось нового великого і світлого.  Він тримав мене за руку періодично переплітаючись наші пальці чи погладжуючи кисть. Костя наче боявся мене випустити, постійно озирався.

— Тебе щось турбує?  — тихо запитала.

Чоловік зробив глибокий вдих і зиркнувши на мене.

— Іноді мені здається, що все це сон і я от-от прокинусь. ..Боюсь щось зробити не так, щоб марево не розвіялось і по довше побути в сю цьому авантюрному, але до біса солодкому сні. Постійно шукаю підтвердження того, що ти й Давид реальні, поряд. — він видихнув. — а коли ми прочісували ліс, то здавалось, що цей сон ось-ось закінчить. Мене розбудять і його не буде і все це було тільки в моєму хворому мозку…

— Чому в хворому?

— Ти тільки це почула? — гмикнув чоловік.

— Не тільки… але чому ти думаєш, що життя не може бути авантюрним і солодким водночас? — запитала. — Ми стільки пережили вже, що мабуть заслужили нарешті бути щасливими. — продовжила я емоційно. Подивилась на сплячого сина позаду. — То може вже давай дозволимо один одному це? Бо, якщо чесно, я вже трохи задовбалась.