Розділ 33. * Сім’я – це компас, який веде нас. Це джерело натхнення для досягнення висот і нашого комфорту, коли ми сумніваємося, – Бред Генрі

На березі Прута, згідно тим координатам, що вислав нам капітан було.. людно. Мʼяко кажучи. Пошукові роботи були в розпалі. Люди, собаки, військові, поліція все змішалось в один єдиний організм, чи то пак, механізм, який працював напрочуд чітко і злагоджено. 
Завдяки роботі ДСНС-ників, було вже приблизно визначено напрямок пошуку. Тож, так і йшли. Я не дуже знаюсь в гірських походах. Погано орієнтуюсь в подібній місцевості, та вже ж натягнула на себе трекінгові черевики, непромокаємі штани, запахнула куртку повище і….. залишилась в селі неподалік. Костя наказав чекати. Раптом Давид зі Святом прийдуть туди, чи взагалі, хтось має бути на звʼязку. Отож, посперечавшись, Я навернула таблетку гідазепаму і всілася у вітальні бази відпочинку, на яку мене власне чоловік і привіз. 
Думки роїлись, душили та перехоплювали подих. Я тинялась з кутка в куток наче загнаний звір і усвідомлення, що нічим не можу допомогти просто вбивало. У мене опускались руки, а сльози вже скінчились. Ця зрадлива солона рідина просто висушила моє тіло та розум та не давала змоги здраво мислити. В голову постійно лізли найжахливіші картинки. Звісно, найгіршого допускати не хотілось. Та й не було чого. На скільки я знаю, ворогів у нас не було. А ті, шо й могли зашкодити… вже, перепрошую за каламбур), але знешкоджені. Це ж Свят Бугайов! Для нього наш добробут стояв на першому місці, попри усе.

Та й Костя землю носом ритиме, а сина знайде…. тільки все одно хвилювалась за них… за всіх моїх чоловіків. 
 

добра жіночка адмістратор бази турботливо приносила мені їсти, але я не торкнулась до ароматних страв, бо шматок в горло не ліз. Я просто не розуміла, як можна їсти, коли десь там у горах заблукала моя дитина і можливо в нього немає і чим наситити свій організм для виживання. Боже! Поможи їм! Боже! Не дай статися найгіршому! Господи, не потрібно мені прощення, просто врятуй мого сина!!!

Не знаю скільки пройшло часу, годин чи днів…. я лежала звернувшись клубочком на просторому ліжку і дивилась в тмне вікно навпроти за якийсь було видно тільки верхівки густих сосен… Тіло й душа були виснажені і я впала наче в анабіоз. Звʼязку з Костей не було, зі Святом також, бо ж скоріш за все їхні телефони зазнали пошкоджень. Локатор вперто показував точку, де востаннє зафіксував їхню присутність і все. Далі не рухався. Потрібен був потужний дефібрилятор, аби знову завести моє серце. Мені здавалось, що я й дихаю через раз, , легені відмовлялись приймати повітря, наче й спати хотілось та очі вперто не хотіли стулятися. Дивне відчуття безвиході й приреченості затопило все єство, тіло обважніло, а голова була порожньою, наче хтось вимів колючою мітлою всі думки.

Зі вікном моєї кімнати вже сіріло. Ранок по-тихеньку входив у свої права, а помаранчеве сонце вже виднілось на обрії, випростовуючи свої теплі промінці. Хотілося, аби цього ранку сталося щось добре й світле, чарівне як порятунок мого сина й колишнього чоловіка. .. Хотілося, що б мій коханий повернувся. 
Здається тоді, коли була війна, я не відчувала подібного страху і безвиході. Тоді якось все було чітко і зрозуміло. Авжеж ми припускались помилок, іноді смертельно небезпечних. Але ми якось діяли на інстинктах, інтуїції та завжди знали, що виходи у нас два: або пан, або пропав. Але зараз… зараз справа була в тому, що там десь в горах була моя дитина…

Телефон озвався звуком будильника. Відхилила та автоматично глянула на дату. Пройшла лише доба.. Найдовша доба в моєму житті. Геть я тоді в двадцять другом. Той день здавався просто гумовим, нескінченним І ми не знали на що очікувати. А враз я теж боялась, страшилка поганих новин… та все одно молилась, щоб усе було добре. 
В думках пролетіло ще декілька годин. Організм здавав позиції перед сном і я почала провалюватись в рятівну темряву. 
 

_________
 

Прокинулась, коли за вікном сутеніло. Тіло звело від незручної пози, в як їй лежала. Одяг став затісний і незручний, все свербіло та муляло, а живіт наполегливо видавав оклади молячи про щось їстівне. Знехотя підвелася та опустила ноги на білий ламінат на небі збирались хмари. Можливо навіть дощитиме сю ніч. Господи, де ж мій синок? Чи не холодно йому? Чи не забився він? Як же так…! Глянула на екран гаджету.. жодного повідомлення від того, кого хотілося б. Суцільльна реклама, акції, знижки. Це вкурвило ще більше, стисла кулаки і навіть занесла руку з телефоном від безсилля. Хотілося все трощити та вбивати, але здоровий глузд таки переміг. Без зв’язку мені залишатись не можна. Треба бути в адекваті. 

Отже, я зібрала волю в кулак і найперше попрямувала до вбиральні та ванної кімнати. 
Півгодини мені вистачило, аби привести себе і думки до ладу. Зрозуміти, що якби був хоч якийсь результат, мене б повідомили. Тугі теплі струмені води змили втому та трохи розслабили тіло, а отже, можна й поїсти. І поки телефон мовчав, була надія, що з моїми хлопцями все добре. Треба! Просто життєво необхідно сподіватися на краще! Своїм кислим виглядом я не зроблю краще нікому. І не хочу, щоб Давид побачив мене в таком стані.

За кілька хвилин, я переодягнулась в сині джинси та бузкову сорочку, взула білі кеди та спустилась до їдальні. Там на мене очікувала справжня гуцульська вечеря. Я обрала трохи баношу, порцію млинців та йогурт. Їжа виявилась напрочуд смачною та поживною, чого дуже мені не вистачало в цю добу. Та отримати гастрономічне задоволення все одно не вийшло. Постійно зиркала на гаджет, боячись пропустити дзвінок, чи повідомлення. Навіть не одразу розчула, як на вулиці гримнуло. 
Привітна жінка, що була на цій базі і адміністраторкою, і директоркою, і власницею, і тимчасовою офіціанткою, як вона пояснила, аж зойкнула. 
— Дощ буде.. Можливо гроза. — пояснила вона , коли я також перелякано на неї озирнулась. 
Дощ в Карпатах — то страшна сила. Вода, що спускається з гір змітає все на своєму шляху і може стати смертельною для тих зто опитеться на її місці ляху . Та я таки вірила! Я надіялась…. Не буду казати, що надія помирає останньою. Та саме вона надавала мені наснаги. І саме в цей момент телефон озвався сповіщенням. 
«Ваш абонент знову в мережі» — Костя. 
Я спочатку не повірила своїм очам, а потім хаотично почала набирати номер коханого. 
Та гудки йшли, а чоловік слухавки не підіймав. Наступні спроби також не закінчились успіхом. Я навіть набрала номер капітана, та він також не відповів. Від хвилювання, мене почало трясти. Що ж сталося? Чому Костя в мережі, але не відповідає? Чи може вони вийшли на таку місцину де ловить зв’язок?