Розділ 31. Кохання – не в інших, а в нас самих, і ми самі його в себе пробуджуємо. А ось для того, щоб його пробудити, нам і потрібен той інший…

— Олександро! Душа моя! Коли ти явиш свою осяйну персону перед мої очі, ластівко?

Ох ти ж!!! Оце Борисовича поплющило, якщо розпливається в таких дифірамбах. 
Сергій Борисович Андрющенко надавав мені місце роботи у своєму видавництві вже кілька років, але в штат офіційно брати відмовлявся. Бачте, тоді йому доведеться звільнити всіх редакторів, бо всі йтимуть тільки до мене. А він людина добра, всім хоче дати роботу й молоді таланти розвивати. Ну то будь ласка! Але на таких умовах, я мала змогу, мʼяко кажучи, перебирати замовниками. 
Та від замовлення Сотника відмовитись мені не дали. Влад виявився дуже вигідним клієнтом і мав намір співпрацювати з нами на довготривалих умовах. 

Він хотів всього й багато. І соц.мережі і нативну рекламу і таргет і зовнішню на бігбордах. Ще йому терміново заманулось влаштувати гучну вечірку з блогера т та зірками. Ото вже  «артист»! Тому, проект був серйозни, відмовитись просто не могла. Та й гроші він платив дуже пристойні.

А ще, він хотів Мирославу. Та тут я самоусунулась.

— Ангеле! Ну ти ж завжди виручала! Хіба тобі важко влаштувати нам зустріч.? — скиглив цей здоровань у мене в кабінеті.

— Важко.  — відрізала і повернулась до лептопа.

Екран нахабно закрили і перед моїми очима зʼявилась хитра мармиза Влада.

— Ну не важче, ніж привезти три ящика гранат на позицію..

— Важче. — знов відрізала. — від гранти знаєш, чого очікувати. Від Міри — Ні! Рвоне, знесе все до біса! А подругу втрачати я не хочу!

— Жорстока жінка. — останнім часом часто це чую. 

— Сам накосячив, сам виправляй !

Встав. Пройшовся по кабінету. Став в дверях. 
— Попросиш ти у мене про послугу.. 

— попрошу. — знов відповіла спокійно.  — і ти її виконаєш.

Чоловік аж повернувся до мене увесь . В очах палалало обурення. 

— Чого це? — примружиуся.

— Бо я тобі гранати на позицію під обстрілами возила. 
На цьому, власне ми й закінчили розмову. 
Влад гримнув дверима й здимів, а я поринула в його проект. Цікавий до речі. 

 ________
 — А що треба, Сергій Борисович? — запитала і поставила телефон на гучний звʼязок. Сама ж продовжила нарізати салат собі на вечерю.

— Так проект подивитись. Обговорити… — щось темнить шеф. 
— Так подивіться. У вас на пошті він є з останніми правками..

— Ааа… 

— та Точно є. АтвІчаю. — відповіла. 
Директор якось гучно видихнув, ніби налаштовучись на щось. 
— то шо, не приїдеш завтра?

— та не планувала..

— А я хотів тобі запропонувати підписати договір про прийняття в штат.. та якщо ти не хоче, то..

Далі я не чула, бо верещала як навіжена і стрибала по кухні, наче коза. Господи! Щоб сказав Давид, якби побачив маму в такому вигляді? А Мирослава? Хоча вона сама дуже емоційна, тому мабуть стрибала б зі мною.  А Свят? Та йому взагалі не до мене. Поїхав в Яремчу на якийсь військовий склад. Тож поділитися новиною мені нема з ким. Хоча..

Усвідомлення, що за інтенсивною роботою я зовсім відправила на задній план ситуацію з Костюком. А він же дзвонив, писав, запрошував на побачення. А я? Мабуть він сприйняв мою поведінку, як відмову, бо тільки зараз зрозуміла, що вже декілька днів від нього не було жодного дзвінка. Так само порожньо було і в месенджерах..

І чому мені та сильно стислося серце в грудях? Щось защемило… Мені не вистачало його. Хотілось знову опинитися затиснутою в сталевих лещатах його сильних жилка з рук. Відчути на шкірі гарячі дотики,  цілуватись до чорних мушок в очах..

Поглянула на годинник, що висів біля вікна. У мене ще є трохи часу, щоб  навідатись до Кості. Але куди? Він вдома, чи в офісі? Не їздити ж мені по всьому місту шукаючи чоловіка. Хоч і дуже скучила за ним. 
Подзвонити? Ні. Так буде не цікаво… А от якщо…

Пальці вже жили своїм життям і віднайшовши у списку контактів номер Влада, не задумуючись набрала заповітні цифри.

Трубку зняли після третього гудка. Помучити мене вирішив! Ну нічого!!!

— Тобі таки щось від мене треба.. — пробурмотів невдоволено Влад без привітань.

— Ага! — підтвердила і навіть кивнула. Наче він міг мене бачити. — Ти можеш дізнатись,  де зараз Костя?

Пауза на тому кінці означала, що мозок активно думав..

— А саме йому подзвонити? Чи щось сталось?

Я зітхнула. 
— Сталось, Владе.. Я дурепа. — констатувала, невідомо чому саме цьому чоловікові. 
— Ти щось плутаєш, Ангелику. Ти хто завгодно, але не дурепа. — мʼяко відповів. А мені на хвильку здалося, наче ми повернулись на багато років назад, коли могли ось так просто розмовляти. — Я дізнаюсь де він і скину тобі. Я полегшено видихнула і щиро подякувала Сотнику. Та трубку не встигла покласти. 
— До речі! Мірка мені бар розколотила. Тож тепер твоя подруга винна мені!

— О, Боже! Вигукнула я! — як це сталось? 

Хоча, що я питаю? Знаючи запальний темперамент цієї кралі, та ще й на гормонах, вона може вчудити все що завгодно!

— Ми дещо не зійшлись у поглядах на життя. Та борг за нею все одно висітиме, доки не виплатиь!

Я не могла повірити, що цей і той Влад, який казав, що я не дурепа, одна людина. Невже він такий дрібʼязковий?

— Скільки треба? — сухо вимовила.

— Ти не зможеш тут допомогти..

— Владе! — гаркнула.

—  Мені потрібне її життя… всеньке! Під моїм прізвищем з нашою дитиною. Тож, якщо ця ненормальна прийде до тебе жалітися на мене поганого, замов за мене слівце. Так сказати, послуга за послугу. — я чула усміх в його промові,  але не могла видати ні звуку, бо була надто ошелешена новиною. А Сотник в цей час вже поклав трубку. За кілька хвилин, прийшло повідомлення з геллокацією. Костя був офісі. Ще за двадцять хвилин, я вже їхала до чоловіка , не знаючи , що казати йому і що робити. 
Та за нас все вирішила доля… вже давно…