Розділ 30. Найбільш красномовна тиша – коли губи зустрічаються в поцілунку.

Костя.

Хто б мені раніше сказав, що за півроку моє життя зміниться і стане з ніг на голову, я б відповів: ТА КОЛИ ВЖЕ????!

Усвідомлення того, що всі ці роки жив наче не своїм життя, прибило обухом по голові зненацька і доволі вагомо.

Знову закрутила робота. Часто їздив до батьків, щоб побачитись з Марічкою, яка що не день, йшла на поправку. Лікування давало свої плоди в суміші з турботою бабусі й дідуся. Та вже ж дитині не вистачало матері. Остання, до речі, зрідка лиш дзвонила дзвонила по відеозвʼязку доньці. Схоже, що її особисте життя цілком захопило, тому на свою покинуту дитину вже було байдуже. 
Ще частіше говорив з сином, все більше зближуючись. Це мене неймовірно тішило. Давид все ще перебував в таборі, але за розповідями, я зрозумів що скоро батьківський день після якого можна буде забрати його додому. 

І ось тут постає питання: куди додому? Аля й досі не дала мені відповіді на головне запитання: чи бути нам разом? Усим. З нашими дітьми під один дахом і на одному прізвищі. Моєму! Ба більше, жінка наче уникала зустрічей зі мною. А от Влад наполегливо наймається повернутися в моє життя , як друг і побратим. Тож частіше за зустрічі з Алею, я проводжу вечори в »Мороці», звідки й почалася вся ця історія. 
Початок серпня видався не просто спекотним, а прямо таки пекельним. Вдень місто плавилось від палаючих сонячних променів, пашів асфальт, листя на деревах згорало від палючого тепла, гаджети збоїли на постійний основі. Новітні системи управління рухом на дорогах, від сонячних панелей, не справлялись з такою кількість того самого сонця. Нестерпно хотілось вирватися з цього пекла хочтна кілька днів до моря. Хоча б в Маріуполь. Натомість, я стояв в заторі на Малій Житомирській вже близько години, не взмозі потрапити на Михайлівську до друга в бар… під кондиціонер. Навіть зʼїхати кудись, аби кинути машину, не міг. Нема куди. Хоч в чомусь Київ не змінився. Місць для паркування в столиці, як не було, так і немає. … так і марудився. Рятував тільки суперсучасний клімат-контроль. Та й час ще був надто ранній, лише четверта дня, саме пекло. Але я вирішив зробити паузу в роботі і поїхати з офісу раніше. Дав секретарці розпорядження, відказав, що в офісі сьогодні більше не зʼявлюся і все перечити на завтра. Тож, з чистим сумлінням, я вирушив байдикувати і пити.

Чомусь згадась сестра. Стільки років не спілкувались. Взагалі. Навіть натяку на привітання зі святом не було. Хоча чого це я? Сам же відштовхнув. А в неї навіть дітей немає.. не склалось. З чоловіком розлучилась ще під час війни, по її виїхала до Іспанії та так там і залишилась. А батьки не змогли цього прийняти. От і маємо тепер. Звичайно, що батьки хвилюються, але вона сама не йде з ними на контакт. Не хоче. Все життя нас виховували, що жінка має бути гарною, поступливою. Чоловік вольовим і сильним. От і довиховувались, що майже в тридцять, Ганя збунтувалась і таки вирішила жити так, як їй хотілось. Йти за велінням серця, а не якихось там правил. Не хочу такого для своїх дітей. Хочу, аби вони вже зараз мали вибір і свободу волі. 
Може й Аля вважає, що я обмежуватиму її і сина в чомусь? Можливо моя наполегливість це не той метод, який діятиме з нею? Але ж, наче й на яку не давав на подібне… 
За думками не помітив, як затор поволі розсмоктався, а розумний автомобіль сам розпочав рух. От вже ці нові технології! Так і до інфаркту недалеко!

______________________________________________
 Припаркувавши автомобіль на єдине вільне місце в невеличкому дворику через дорогу від бару, попрямував на зустріч. Та картина, що відкрилась мені, коли зайшов ввела мене в ступор.

Повз мене зі свистом пролетіла і вдарившись об камʼяну стіну пролетіла склянка і розлетілась на дрібні друзки. Тільки навички набуті на війні допомогли мені уникнути зіткнення з цією міні версією гранати. 
— Мозило!!! — гукнув Влад і перестрибнув через стіл ховаючись. 
Полетіла ще одна склянка.

— Може я й мозило, а ти скотина дика непривʼязана! — волала брюнетка в яскраво-зеленій вільній сукні. — Ото недарма тебе Моджахедом обізвали! — промовила гонорливо. — Хоча ти більше кадирівець! Тільки й можеш, що ляси точити, а як до діла, то зробити нічого не можеш!

Влад висунув засмаглого носа з-за свого імпровізованого укриття. Тим часом мала Фурія вже підгрібала до бару, приміряючи в руках пляшки з алкоголем. Влад не помітив моєї появи, тож хутко змінив місце дислокації, та Міра швидко виявила його пересування і запустила пляшкою з ромом в чоловіка. Той знову ухилився, я відійшов ще трохи вглиб.

— Навіжена! Ти мені весь бар переколотиш! 

— І переколочу!

— Мірка! Не наривайся! Одне діло я таки збацав на славу!

— А ти доведи, що це був ти!!! — вигукнула молода жінка, але не врахувала одного. Вона тягалась з професійним військовим, який ким тільки не був під час війни. Вмить опинившись притиснутою до барної стійки, ще намагалась пручатись, та Влад не дав їй вирватись. Заткнув рота найдавнішим і найефективнішим способом. 
А я.. я пішов до машини. 
Затор зник. Додому не хотілось. Аля не відповідала на повідомлення. Єдине місце, де від мене зараз буде користь — це робота. 
______________________________
 

Дістався офісу, коли вже майже всі співробітники покинули приміщення. Секретарка Настя здивовано глипнула на мене.

— Ви чого?

— Не питай.. — махнув рукою і зайшов в кабінет. 
Настя без стуку увійшла слідом, поставила на стіл запітнілу пляшку води, склянку і стала склавши руки на грудях. Невдоволення було в її очах і вона таки не втрималась. 
— Не думати не пробували? 

— Га?

— Кажу, мозок відключати не пробували, пане директор?

— Пробував. — видихнув. — не мій метод. Жарко..— потягнув комір сорочки, розстібаючи ще один ґудзик.

Анастасія гмикнула і зробила крок до столу. Хороша молода жінка, багато років працює зі мною. Має прекрасну сімʼю і часто я навіть не знаю, що б робив без неї. 
— Пийте воду і думайте серцем. Тоді все налагодиться.. — промовила і розвернувшись пішла геть. Годинник процокав шосту, офіс спорожнів, а я так і лишився сидіти в своєму зручному кріслі й дивитися, як сутінки опускаються на мою столицю. Гарно…