Розділ 29. Жінка – слабка беззахисна істота, від якої неможливо врятуватися.

— Олександро! Як добре, що ти прийшла! — вигукнула Юля, секретарка директора видавництва, в  якому я працюю позаштатним редактором. 
— І тобі привіт. — відгукнулась та зробила ковток гарячої кави із паперового стакана. 
Ранок сьогодні був особливо лінивим. Сина вдома немає. А Костя після спільно проведених вихідних тільки дзвоним кілька разів.

— Ага! — кивнула дівчина.— Біжи до Борисовича, там у нього такий екземпляр сидить. — Юля тяжко зітхнула. — суміш Алена Делона з Тейлором Момсеном. — захоплено то розквітла вона. — текст для реклами хоче замовити. — найбільше з цієї промови мене вразило, що вона знає, хто такий Ален Делон, бо ж дівчинка добряче молодша за мене і сучасне покоління може знати таких акторів тільки, якщо батьки привили гарний смак в музиці та кіно. Про себе гмикаю і тягну куточок вуст до верху. Ото вже вигадала. Що ж там за пан такий?

— То що від мене треба?

— Ну як? Борисович сказав, що ти цим займатимешся, мовляв по рекомендації. — знизує плечима дівчина і сідає на своє місце за столом. 
— Ну ок. Покличе, тоді піду. А поки буду в своєму кабінеті. — підхопила зі стійки кілька конвертів з поштою та попрямувала до свого місця. 
 Мій кабінет розташовувався в кінці широкого коридору та  був невеличким, але затишним. Панорамне вікно відкривало вид на сонне місто, а персикові стіни навіювали спокій та налаштовували на робочий лад. Провела рукою по соковитим листочкам фікусу й відмітила, що за останній тиждень його поливали і доглядали. Це потішило, оскільки в офісі я зʼявилась лише набігами, кілька разів на місяць. Моя робота не передбачала постійного перебування за робочим столом, та я вибила собі окреме приміщення, щоб працювалось комфортніше. За це, власне мене, мʼяко кажучи, недолюблювала основна частину співробітників видавництва. Та мене це не дуже засмучувало. Хто на що вчився, називається. 

В сумці озвався гаджет звуком з месенджеру. Підійшла до стільця, на якому розмістила її і витягнула телефон. На прозоро-пласкому екрані красувалось сердечко і повідомлення від Кості.

 «Ранку, квітко! Гарного тобі дня! Пообідай!» — ото вже турботлива матуся. Хоча за ці кілька днів, Костя просто вражав своїми залицяннями. То доставку смаколиків мені замовити, то на манікюр запише. Мило. Гарно. Наче нам знову по двадцять. 
Надіслала у відповідь смайлик з висунутим язиком і задоволена поклала гаджет на стіл. Час братися до роботи.

Поки розгрібала деякі замовлення, подзвонила моя найкраща подруга Міра, з якою ми не бачились вже близько місяць. За усима клопотами зовсім забула за подругу, за що й отримала уявних копняків від неї. Крім того, вона натякнула, що їй таки є що розповісти мені цікавого.

Домовивлись з подругою про зустріч у мене в офісі і я поринула  світ букв, речень та маркетингових фішок. 
Час до обіду пройшов доволі швидко. Я встигла навіть настрочити кілька рекламних текстів для соц.мереж і вислати замовнику. Чекала на Міру і шарилась в стрічці новин, аж в двері постукали. Не підіймаючи голови гукнула «заходьте» очікуючи на подругу, але зовсім не того, хто постав переді мною за секунду. Хоча Міра теж не змусила себе довго чекати….

— Ну привіт, Ангеле! — басовито прозвучало і я підійняла очі.

— І ти тут, скотина!!!? — з-за спини мого гостя вигулькнула мініатюрна брюнетка у вільному шовковому костюмі кольору шампань і оздобленому страусячим пірʼям. 
— ти забула переодягти піжаму? — оглянувся чоловік і глузливо оглянув подругу. 
— Тебе тільки не спитала, що мені одягати! — повернула шпильку йому. 
Міра оминула статечну фігуру того, хто прийшов і подріботіла до мене.

 — Ми йдемо? — спитала у мене ігноруючи чоловіка, що схилився на одвірок, наче виноградна лоза на паркан. Я швидко закинула комунікатор до обʼємного замшевого шопера, кивнула на знак згоди і вийшла з-за столу. 
Індивід стояв і тільки шкірився переводячи погляд з мене на Мирославу. На ній особливо довго затримував свої чорнющі очиська. А мені от взагалі не хотілось його бачити. 
— тобі що тут треба, Владе? — спитала сухо.

Чоловік зиркнув з-під лоба і осміхнувся. 
— Текст для реклами своїх закладів хотів замовити. Ось, навіть з твоїм директором договір підписав. — то ось воно хто був той загадковий пан, який так вразив нашу секретарку. До Алена Делона, на жаль, йому дуже далеко.

— Замовив? Добре. Надішлеш мені всі побажання на пошту, або телеграм. Контакти мої, думаю, у тебе є. — промовила і кивком голови вказала гостю на вихід. Гмикнув і пропустивши дам вперед вийшов за нами. Я ж затрималась біля дверей, аби зачинити їх на ключ, та коли повернулась ці двоє стояли на відстані від мене і про шось дуже емоційно і голосно шепотілись. Лиш уривки фраз долітали до мене, з яких важко було щось зрозуміти, але однозначно вони щось приховували. Навіть підозрюю що, але грати в Шерлока Холмса і Доктора Хауса я не буду. Не в моїх правилах вести розслідування та ставити діагнози. Самі розберуться.

— Ти вже? — схаменулась Міра, коли я підійшла. Здається я перервала її на пів-слові. 
— Я можу підвезти.. — озвався Влад. 
— Себе підвези! — огризнулась подруга. В цей момент, вона була схожа на дику кішку. От-от і вчепиться в горло. 
Влад же навпаки, виглядав наче зажерливий кіт: ситий і задоволений життям. Недарма Міра його «скотиною»обізвала.

Так у гнітючій тиші і напрузі ми спустились ліфтом на перший поверх і пройшли через просторий скляний хол на вулицю , де панувала справжня липнева спека. Мерседес -електричка Мирослави був припаркований неподалік, тому вона швидко підчепила мене за руку і потягла до автотранспорту. 
— Чекай листа, Ангеле! — тільки й почула в спину. А телефон Міри озвався повідомленням. 
Подруга нервово сідала за керма, пихтіла і смикалась. А прочитавши повідомлення, взагалі жбурнула ні в чому не повинний гаджет на приборну панель. Стиснулась вся і відвернулась до вікна. Почувся здавлений схлип…

Подалася до подруги й взяла її тонку долоньку в свою..