Розділ 27. Забезпечити нормальний перебіг своїх сімейних справ часто не легше, ніж керувати провінцією, – Публій Корнелій Тацит

— І ні… я ще нічого не розповідав батькам… — прошепотів Костя.. — хоча, думаю, Машка сама впорається з цим.. Давид для неї все…

— А для тебе…? — запитала відкидаючи голову на плече чоловіка.

— Ви мій світ..: Ти — мій Всесвіт…— хрипко промовляв, прокладаючи доріжку з поцілунків від вуха до плеча, стягуючи жилетку. — я доведу, тільки дай шанс…

— Я втрачу самоповагу, якщо зараз залишуся з тобою.. — витримка вже давала добрячу тріщину, навіть стояти вже було важко. Хотілося все одно а бути, нарешті відключити мозок і просто бути в моменті, не думати, а тільки відчувати…. І я відчувала….

— Тоді залишся просто так.. — промовив тихо Костя і розвернув мене до себе обличчям. Не втрималась і обійняла його за стан. Поклала голову на широкі груди сховані під блакитною сорочкою. — Я не зроблю нічого без твого дозволу. Просто хочу відчувати твоє тепло… знати, що ти не сон..

Гмикнула на зручніше повертаючи голову. 
— а хіба останні два місяці не підтвердили це?

Чоловік глибоко вдихнув, груди опустились. Я відчула легкий цмок на маківці.

— Іноді мені здається, що всі ці роки жив у якомусь сні.. і тільки зараз прокинувся…

Ну все! Пішла філософія за життя. 
Поволі відсторонююсь від якості, бо відчуваю себе тією банкою, якою я була дуже багато років тому. Я боюсь своїх відчуттів, боюся відгуку свого тіла на цього чоловіка. Адже нічого не змінилось, навіть гірше стало. Чи краще? Я заплуталась. Він говорить про свої почуття і я бачу щирість в його очах. Та чи не шукає він просто мати для своєї дитини, чи просто розваги. Самоствердитися, закрити той клятий гештальт, який не закрив ще тоді?

Так, Давид його син і я памʼятаю, як Міра вмовляла мене знайти контакти, повідомити хочаб його батьків про те, що  у них є онук. Та я на відріз відмовилась і її змусила мовчати. Я також тоді відрубала собі всі шляхи до відходу, спалила мости. Я теж винна, що сталось так, як сталось…

Та я не можу знову пірнути в цей вир з головою…

Чи можу?

— Просто переночуй у мене.. дозволь заснути поруч із тобою, Алю… — його очі випромінювали всесвітню ніжність, а руки міцно стискали не порушуючи меж і я майже здалася…

— Ну і кого це принесло по ночі??!!! — зі стогоном Костя відліпив від мене кінцівки і зробив крок до дверей. 
Домофон горлав дурниною, а на пласкому екрані красувалась статечна фігура Максима Сергійовича — батька Кості. 
Ох, скільки ж років я його не бачила. І здається ми зараз отримаємо на горіхи від Віревського старшого, бо щось мені не дуже подобається, як він стискає свою потужну щелепу. 
— Дідько! — вилаявся Костя. А я гигикнула і сховала усмішку в долонях. 
— Тобі кабзда!

— Чого це мені? — здивовано перевів на мене погляд чоловік.

— зараз побачиш. — продовжувала я хихотіти. — Відчиняй! Що ж ти родича тримаєш на порозі?!

Не відкрити не можна було, та й вже спалився, коли натиснув на  кнопку. Кажу ж, лайнова система безпеки. А ще штурмовик!
Костя поволі прокрутив замок на дверях і завбачливо відійшов на кілька кроків, впускаючи батька в квартиру.

Він майже не змінився за роки, хіба сивини додалося і сіточки зморшок навколо світлих очей. 
Його вираз обличчя видавав багато різних почуттів: бентега, злість, сум. Емоції мінялись зі швидкістю світла, але чоловік не промовив ні слова, роздивляючись нашу парочку. Я ж втиснулась в комод, бажаючи злитися з ним і стати неведимкою. Костя намагався не спиасувати й невідривно слідкував за батьком.
— Нуууу! Шибеники! Таки наробили шкоди?! — озвався гучним хрипким басом пан Максим.

І тут я відчула, ніби повернулась в те літо, коли ми були у діда Кості в селі і вкрали у сина голови мопеда покататись. Грець з тим мопедом, а от що влетіли в сусідський паркан і мало не розшиблись… Довго дід Сергій ганявся за нами з лозиною. І як тільки встиг обом надавати лящів, досі для нас загадка.

Костя таки не втримав тяжкого погляду родича і опустив очі додолу. Так і стояли опустивши голови . Чекали.

— Алю! — звернувся до мене пан Максим. — розумію твій стан. Та чого ти не прийшла до нас??? — промовив вже на видиху він. — А ти! — тицьнув в сина. — Нацюцюрником не навчився користуватись? Чи за наслідки відповідати? — останнє різонуло трохи.. — Чи як хотів тих наслідків, може взяв би дівчину заміж? Мати лютує! Ледь втримав жінку, бо мокре місце від вас обох лишила б! 

— Таааату! Марічка..

— Спить вже дитина… І добре, що у неї язик без кісток, бо й не дізнався б мабуть! — пирхнув він.

— Дізналися б.. — бовкнув і замовкла. — рано чи пізно.

Пан Максим схилив голову і скоса зиркнув на мене. 
— Дякую, дочко! Заспокоїла старого!

— та ну який же ви старий! Он у вас онуки які.. — ляпнула не подумавши.

Максим якось чмихнув, розвернувся. Нервово пройшовся по передпокою. Вернувся на місце.. 

— Так! ви! Обидвоє-рябоє! Вернеться онук з табору, Марічка сказала, за три тижні десь! І щоб усі були  у нас на вечерю! — пригрозив пальцем. — мені ще надолужувати пропущерий час з хлопцем! Ну це ж треба!!! — обурювався чоловік, змахнув руками в безсилому жесті і вже повернувся до виходу. — дізнатись, що маю онука!! Старшого!! Спадкоємця! — скручено видихнув і знов зиркнув на нас. — Зробите ще одного без нашого відома, я не знаю, що зроблю з вами!!!— сказав, як відрізав. І здимів за дверима!

А я… я пішла і налила собі ще вина. Треба ж стрес знімати якось.