Розділ 26. Любов - як ріка: чоловік кидається в неї відразу, а жінка входить поступово.

Дівчинка сиділа на безликій білій постелі  і щось захопливо дивилась в планшеті. Мабуть якийсь веселий мультик, бо на вустах дівчати гуляла усмішка. Голівку прикрашали рожеві бездротові навушники в ретро-стилі. Хоча, Аля ще памʼятала їх років так пʼятнадцять тому. Такі були такі з котячими вушками, або в стразах. Зараз, до речі , вони пристойно коштують, як вінтаж, а тоді їх можна було придбати на будь-якому маркетплейсі.Та час не стоїть на місці. Ось і перші мобільні телефони вже в музеях виставляють. Цікаво).

Малеча не одразу нас помітила, та коли її очі вихопили рух, розпливлася в широкій усмішці і потягнула руки до брата. Боже! Я й досі не можу звикнути до цього. У Давида є сестра, яку народжувала не я. Та хіба це має значення, коли ці двоє так вліпились в один одного, що здається склався якийсь всесвітній пазл, завʼязався незримий вузлик на нитці життя, який і мав там бути із самого початку. Істинно кажуть: шляхи Госродні нам невідомі. 
Хіба я могла подумати, що отак зустріну Костика та почую від нього зізнання… Що все моє життя перевернеться з ніг на голову буквально за один день… 

— Ура! Ви прийшли! Ви заберете мене додому? — почала репетувати мала.
Давид вже обіймав сестру, притискав до свого боку та вимогливо поглядав на нас з Костею. 
А що я? Хоч і привʼязалась до дитини, та все ж її батько повинен шось вирішити. І мати. 
 Судячи з усього, питання ввело Костика в ступор. Він глипав на дитину і якось судорожжно посміхався, хоча, те що він намагався видушити зі своєї мармизи більше нагадувало вишкір, а не милу посмішку дитині. Отож..

— Квіточко — сіла біля дитини на краю ліжка, стисла маленьки пальчики на ніжках в руках. — обов’язково. Ось тільки з лікарем поспілкуємось, а тато до мами додзвониться..

— не додзвониться, — посмішка зійшла з дитячого обличчя. — мама з Маріо поїхала.  

Та не встигла Марічка договорити, як в палату широким кроком та зі сліпучо-білою посмішкою зайшов наш лікар. 
Олександ Петрович Мандзюк був молодим і дуже імпозантним чоловіком. За весь час нашого спілкування, встиг довести Костика до нервово сіпання своїм постійним фліртом зі мною. А коли діти не чують, то це був флірт на межі.. на межі витримки Віревського, та на межі мого почуття гумору. Бо в мене вже було руки боліли від його жарті, не завжди пристойних, між іншим.. 

До речі, чоловік пройшов війну у складі медичного батальйону «Кракен», та мав не одну нагороду на вислугу, а також був удостоєний президентської нагороди за героїзм і щось там ще.. Отож, не довіряти йому, причин у нас не було.

Проте сьогодні лікар був як ніколи серйозним , бо ж йшлося про виписку і догляд його маленької пацієнтки.

Розмова була доволі напруженою, бо ж за дитиною потрібен був постійний догляд навіть вдома, і наскільки б я не хотіла, та не могла просто покинути все і стати доглядальницею дівчинці. Можливо це і егоїстично, та життя диктує свої умови. Крім того, у Марічки є мати. Де вештається остання, поки що для нас було загадкою і чому вона покинула дитину та за ці місяці навідалась буквально тричі.. Невже той Маріо, про якого необережно згадала дівчинка був важливіший за власну дитину. 
Тому домовившись про щотижневі відвідини лікаря протягом кількох місяців, та підтримуючу терапію, ми таки отримали виписку. Та забрати малу сьогодні ми не мали змоги, бо її ще чекали деякі процедури. 
Посидівши з Марійкою кілька годин, та прогулявшись трохи в парку клініки, ми залишили її на лікарів, а самі поїхали назад в місто. Треба було виріши кілька нагальних питань. Зокрема, як і головне де розмістити дитину.

Давид, звичайно хотів проводити із сестрою більше часу, тільки от коли за тиждень мав бути в тренувальному таборі на Хортиці. У Кості горіли контракти, та у мене роботи вистачало. 
Всі емоції відійшли на другий план, коли виявилось, що Вікторія навіть і не думає повертаючись в Україну…

____________________________
 

Заява Вікторії про те, що вона не повернеться не так мене шокувала, як відкриття, як я зробив під час розмови з колишньою дружиною..

— Шо Віревський, вирішив молодість згадати? Прокатати знову свою бойову суку? Ви з твоїм товаришем на двох, чи по черзі?

І тут я зрозумів, яку помилку зробив, коли розповів їй все. Яж-бо вважав її чуйною жінкою, доброю матірʼю, емпатичною людиною… а тут виявилось…. Я гадки не мав, що прожив стільки років з монстром…

— Від дитини, напишу відмову. У мене ще є шанс побудувати своє життя. Я достатньо витратила на тебе ресурсу…

»Ресурсу».. бач як заговорила. … 

Та зараз, я не сперечаюсь. Жінка й дійсно багато витрачає власного ресурсу на підтримку сімʼї, багато прикладає зусиль, аби самій не зійти з розуму. Але , щоб потім одномоментно кидати дитину… Ні, цього я не зрозумію і не прийму, навіть будучи супер просунутим та просвітленим. 
Таким чином, я почав процес встановлення одноосібної опіки над Марічкою і паралельно відвіз малу до своїх батьків. Ото де вже малу будуть доглядати, так це бабуся дідусем. 

Давид поїхав в табір. Не думав, що буду так хвилюватись за сина. Та всеодно розпитав тренера про усі умови, взяв всі контакти та познайомився з друзями хлопця. 
Та особливо мені не вистачало Алі. 

За цей час, ми з нею майже не спілкувались. Вона намагалась надолужити пропущене по роботі, я  намагався дати час і собі, і їй звикнути до цієї нової дуже дивної реальності.

Той день був якось особливо важким…..Сьогодні відвідував малу у батьків. В квартиру відчайдушно не хотілось повертатись, враховуючи,що за останні місяці вона стала для мене породніми квадратними метрами. Сухо, холодно, безлико…. Тому я щосили відтягувати цей момент. Затримався в офісі, а потім непрспішаючи зібрав усі міські затори.

Пішов б у бар, та самому не хотілось, а з Владом ми домовились про зустріч наприкінці тижня, а сьогодні ж все одно треба десь ночувати:

Прокрутив ключ в замку, я зайшов до просторого передпокою та не вмикаючи світла кинув чіп від автомобіля та гаджет на комод зі звукопоглинаючого пластику, який мене змусила купити за всі гроші світу Віка, аби я не будив дитину гуркотом, коли приходжу додому. Здригнувся від того спогаду, провів рукою по обличчю: Господи… й досі не віриться….