Розділ 24. Діти.

— І що ти мені на це скажеш? Чи так і мовчатимеш? 
Костя глипав на мене, наче вперше бачив. Незрозуміло, що його здивувало більше: моя поява у нього в офісі, чи моя обізнаність?

Я дивилась на нього і не могла зрозуміти своїх почуттів до нього. Я бачила перед собою, дуже втомленого чоловіка, який, можливо вперше в житті, не знав, як йому діяти і що робити.

— Я хотів подзвонити тобі цього тижня..

— Ну от! Однією проблемою менше! Дзвонити не треба. Я вже тут!

Він на хвильку замʼявся, а тоді метушливо почав збирати якісь папери та пхати їх в теку. 
— Настя! — гукнув голосно. На порозі вмить зʼявилась тендітна брюнетка з брунатним каре та на височенних підборах. Кліпнула на мене і перевела погляд на шефа.

— збирайся. За десять хвилин їдемо. — промовив чітко. — Алю. У мене важлива зустріч.

— Важливіша за зустріч з сином та твою доньку!? — уідливо перепитала і обернулась до Анастасії. — Настю. Відбій на сьогодні. Пан Віревський їде знайомитись з сином. 
 

*********
 

Я звичайно знала,  що жінка я дахозносна. Але щоб настільки….

Мої слова справили враження не тільки на чоловіка, а й на його секретарку, бо як пояснити ще ту гнітючу тишу, яка запанувала в кабінеті. 
— Зараз? — заікаючись спитав Костя.

Я змахнула рукою і приклала її до чола. 
— Ні! Завтра! Чи коли там малій треба робити операцію….

Костя струснув головою, наче скидаючи магу і глипнувтна Анастасію. 
— Перенеси зустріч на завтра. ….

Анастасія невпевнено зробила крок всередину кабінету.

— Але ж ми планували цю зустріч стільки часу….

— Настю.. — прогримів він.

— Окей! Я зрозуміла. 
Яка кмітлива панянка. Вона мені вже подобається. 
Дівчина здиміла у своїй приймальні, а я перевела погляд на Костю і руками показала йому пришвидчуватись. 
— Де малий? — запитав чоловік метушливонакидаючи легкий піджак.

— внизу. Чекає. Не схотів заходити. — відповіла я і підчепивши сумку попрямувала на вихід.

*******************
 

Костя.

Я одразу вихопив поглядом довготелесу фігурку хлопчика зі світлою неслухняною чуприною, яка постійно падала на високе чоло. Боже! Та мені навіть не потрібні жодні тести ДНК, щоб зрозуміти, що це моя дитина. Моя кров, мій нащадок. Він наче зменшена копія мене. Хоча, чому «наче»? Це мій син. Я був спантеличений і обеззброєний. Стояв просто посеред натовпу, що снував величезним скляним золом офісної будівлі по своїх справах, не помічаючи нас. Хлопчик те нас помітив, та збентеження на його обличчі не було. Він впевненно крокував в нашу сторону із посмішкою на вустах.

— Привіт. Я Давид. — промовив хлопець. — от тільки вже не знаю, Святославович, чи Костянтинович. Що скажеш, тат? — і хитро примружив свої блакитні, геть такі самі, як у мене, очі. 
А я стояв і відчував себе рибою викинутою на лід… борсався, та сказати нічого не міг. Та на допомогу, як завжди, прийшла Аля.

— Давиде, ти б не шокував так людину з порогу….бо зараз знепритомніє ще..

— Ой, Ма, — реготнув хлопець. — він положив стільки орків, що йому буде.. До речі, коли я побачу сестричку? Завжди мріяв про маленьку принцесу, щоб бути їй захисником і найкращим старшим братом.

Малий так впевнено говорив, що я просто не міг впасти перед сином обличчям в багнюку. Тому швидко вирішимюв набрати Вікторію і домовитись про зустріч. На диво, вона швидко погодилась і вже за сорок хвилин ми спостерігали, я Давид налагоджує стосунки з новоявленою сестрою. Віка, на жаль, не змогла бути присутньою, проте без вагань залишила Машку мені.

І от, погода чудова, кохана жінка поряд зі мною наминає пломбір з полуницею і спостерігає за тим, як діти бавляться на майданчику. Давид турботливо підтримує Марійку на гойдалці, допомагає залізти на гірку і невідривно слідкує, як вона спускається, і ловить її коли досягає землі.

— Вони гарненькі. — промовляє Аля, дивлячись на них, а потім повертається обличчям до мене. — такі схожі та тебе.. — гмикає. А я не можу відірвати очей від краплинки джему, що сховався в куточку іі губ. І мені нестерпно хочеться стерти цю солодкість, але зовсім не пальцем. Та я стримуюсь і просто бурмочу..

— У тебе … тут … 

— Що? — нерозуміючи, починає себе оглядати..

— ти замурзалась.. — показую пальцем І вона хаотично починає терти обличчя. В якийсь момент, я не витримую цієї метушні і таки торкаюсь кутику вуст і стираю крапельку полуничного джему та прикладаю великий палець до своїх губ, злизуючи.

— Дякую…

— Будь ласка.. — відповідаю тихо. — вони і справді схожі…

Я знову пропадаю… знову тону в цих волошкових вирах, плутаюсь в білявому волоссі , чманію від мелодійного голосу і її аромату….. 

Моє щастя так близько.. і водночас так далеко…

Чарівність моменту перериває несамовитий крик Давида.

Все стається блискавично. 
Карета Швидкої допомоги, Віка, Аля… Лікарі….