Розділ 23. Старі борги.

Костя.

Світ змінився. Час змінився.. Технологіі рвонули вперед. Але світ і досі не зміг знайти ліки від дійсно смертельних хвороб. Так, люди виліковуються, але стають на облік і до кінця своїх днів знаходять під наглядом лікарів. Та й методи не дуже змінились. Ефективність ліків тільки підсилилася, операціі тепер роблять роботи, але все одно під управлінням досвідчених хірургів. А взяття матеріалу все одно проходить безпосередньо за участю людей. Стовбурові клітини, ясна річ здатні вирощувати різні орган, частини тіло, але навіть якщо я продам бізнес, нажаль не зможу розрахуватись. .

Єдиним виходом залишався біоматеріал від найближчого родича: кістковий мозок, або клітини з пуровнинноі крові. Але, якщо для першого варіанту підходить мій дорослий син, то для другого, нам з Алею треба народити дитину. А вона навряд чи захоче цього. Надто багато часу стоїть між нами. Використовувати її та сина, як інкубатор — це найменше, чого я для них хочу. Та здається , у мене просто немає вибору, окрім як звернутися по допомогу до неї.. І я навіть не уявляю, якою буде її реакція.

Тиждень промайнув наче уві сні. Кожну вільну хвилину намагався проводити з Машкою. Та ні на секунду не переставав думати про Алю та сина. 
По хорошому, домовитись про зустріч, та я дрейфив, як останнє трусло. Я — професійний військовий, машина для вбивства був абсолютно безпорадний перед колишньою подругою. 
Дивне визначення, погодьтесь. Дружити, потім кохати жінку півдиття. Зробити їй дитину і.. більше десяти років не знати про це…

І от, чесно, як би хотілося нормально налагодити стосунки зі старшим, та розумію що наше знайомство з самого початку буде приречене на крах. 
Вже уявляю собі цю сцену: «Привіт! Я твій тато! І мені конче необхідно, синку, що б ти поділився своїм кістковим мозком для своєї молодшої сестрички, організм якої стрімко відмовляється функціонувати!».

А Давид мені такий у відповідь: «Ну звичайно! Я такий радий тату!»

Щось я розмріявся..

Рятувала робота. Офіс гудів. Перевезення ніхто не відміняв . Сьогодні мав підписати важливий контракт на поставку запчастин до сучасних систем ППО.

Памʼятаю ще з часів війни, коли установки ламались просто в момент повітряної тривоги, що несло за собою просто карколомні наслідки. Знищені ТЕС, знуйновані будівлі, загублені життя. А все тому, що владі не вистачало.. ні. Не грошей! Совісті! … 

Я вже збирався виходити й гукати свою свою асистентку, як Настя сама забігла до мого кабінету, не стукаючи. Причинила за собою двері.
— Костю.. там до тебе жінка прийшла. — схвильовано вона почала. Я повільно поклав піджак на спинку дивану. — каже, що мати твого сина… — збентежено промовила і глипнула на мене. — Я чогось не знаю?

З Настею я працюю більше пʼяти років, отже вона в курсі всього і навіть більше. Її чоловік директор на одному з моїх підприємств і колишній побратим. Жінка ж, свого часу погодилась мені просто допомогти , а потім втягнулася і більше не схотіла йти з роботи. То з так і спрацювались..

Я провів рукою по обличчю. Видихнув. Перевів погляд на помічницю.

— Гукай. Я тобі потім все розповім. 
— Це якось повʼязано з твоїм минулим? — вона трусонуда головою. — хоча, дивне питання. Ясна річ, що повʼязано. — сама відповіла. — Чекай.. Це Аля?

Мені лишалось тільки кивнути. Настя щезла за дверима і через секунду  на порозі кабінету зʼявилась ВОНА.

Її погляд не виражав нічого. Зіниці, що колись переливалися всіма відтінками блаватного, зараз були наче скляні. Пропалювали мене настільки, що я фізично відчув тисячі голок, що пронизують мене своїм холодом. 
Аля була одягнута в прості блакитні джинси, сіру сорочку та білі кеди. Волосся недбало зібране в пучок на маківці. На носі окуляри для зору. І коли це вона почала носити окуляри? Жінка граційно пройшла до крісла і якось важко опустилась на сидіння.

— Ну що, Вірко! Коли думав повідомити мені про хворобу доньки? 
 

***********************
 

Аля. 
Якось дивно цього тижня активізувався Свят. Це візит Кості на нього так вплинув? Інстинкт власника загострився? Чи то весна так подіяла? Бо мало хвоста не розпушує. Наче той Іванко, що як барвінок вʼється… Та хоч би коромисло допоміг нести, але то таке ….

Тиждень, як Костя обіцяв дзвонити, але мабуть передумав. Ну воно й не дивно. На шию йому не кинулась, в почуттях не зізналась. Та ще й сину про нього нічого не сказала. Намагалась викинути з голови чоловіка, та все ніяк не виходило. Зрадливе серце зіщулювалось при кожному спогаді про перше і мабуть останнє моє кохання. Про батька мого єдиного сина. Про того, ким марила і до кого їхала у саме пекло…

До Влада теж були сильні почуття. Але радше, як до брата. До брата-близнюка. Попри все, що між нами було для нього теж було виділене значне міцне в моєму серці. І тому зараз, мене розривають дуже суперечливі почуття. 
**********************
 

Я стояла спершись на одвірок у вітальню, де зараз з невимовним азартом двоє моіх рідних чоловіків мочили орків у Плейстейшн. Це здається «Бахмут», бо «Маріуполь» вони пройшли місяць тому. Цікаво, яким батьком був би Костя? Чомусь цим питанням за десять років я жодного разу не задалась. Та й навіщо? Зараз я дивилась на цих двох навіжених в три де окулярах, що з дикими визгами носились кімнатою, і не могла відірвати від них погляд. Як дивно складається життя…. Та годувати хлопців все одно треба.

— Гей! Хлопці! — гукнула їх. На що, очікувано отримала ігнор. — пацани! Війна війною, а обід за розкладом!

 — зараʼ Ма! — вигукнув запиханий син.

— ага! — підтвердив цей високорослий хлопчисько трошки за пʼятдесят. 

Я реготнула і витягла плаский гаджет із кишені домашніх штані, готуючись зробити їм найбільшу підлягав в історії поейстрейшн. Заблокувати телевізор.

— паааальяик опускааається… кнопочка натискааається… — протягнула я.

— Гей! Ну чого ти!!! Ну ми зараз їх.. — проговорив Свят. — от! І ще трошки! Давай син! Зліва! Гранату! Лягааай!