Розділ 22. Новини

От як котиться життя в дупу, так усе одразу. 
А що я хотів? Щоб Аля мені на шию кинулась та в зізнаннях про кохання розпливалась? Чи я… теж хороший. Знав же, , підозрював, що не могла та наша доба безслідно пройти. Так ні… жодного разу не дізнався про неї хоч би щось. І так близько була. Ось, руку протягни і твоєю буде. Потонув в жалості до себе та своїх стражданнях. Потягнув за собою на дно ще одне прекрасне життя, прекрасну жінку, яка б могла бути щасливою, але не зі мною. А тепер, через мене, страждатиме й моя рідна дитина, моя дочка. Це виходить, у мене двоє дітей? Хлопчик і дівчинка, як колись мріяв. Мріяв… домріявся. Детальніше треба було бажання у Всесвіт посилати, прораховуючи всі деталі. Так, хотів сімʼю, хотів дітей. Але треба було уточнювати від якої саме жінки. Ну тепер, власне й маю… що маю. Ій-Богу, наче в руки до О.Ж. Гранта* потрапив і по автостраді 60* безперервно їду протягом десяти років. Сюр якийсь. 
 

**Траса 60» або «Траса 60: Дорожні пригоди» (англ. Interstate 60: Episodes of the Road) — голлівудський художній фільм 2002 року, виконаний в стилі метафізичної притчі, драми з елементами комедії. Цей фільм у жанрі дорожнього кіно, в якому головний герой подорожує неозначеною на мапах трасою 60. Під час подорожі він уникає спокус і вміло реалізовує свій потенціал.

Вікторія надіслала адресу лікарні, куди потрапила Машка, тож мчав туди. Просто вбив в навігатор і їхав по підказкам  голосу штучного інтелекту. Бо сам все ще не міг прийти до тями. Не одразу зрозумів, що припаркувалася біля центрального відділення «Оматдит» на Чорновола. Ще подумалось: чого б це Віка малу в таку серьйозну клініку привезла. Дитина ніколи не скаржилась на. Здоров’я. Так, застудами відбувались та й по всьому. Та що я знаю про власну дитину? Останній рік взагалі на роботі пропадав від ранку до ночі. Навіть вихідні проводив в офісі, відрядженнях, зустрічах. Машка вже й забула мабуть, як я виглядаю. Навіть на перше вересня не прийшов. 
 

Віка зустріла мене біля реєстратури. На жінці не було лиця. Бліда, схудла із синцями під очима, я не впізнав в ній свою яскраву, життєрадісну, але колишню дружину. 
— Віка, що сталось? — промовив тихо до неї, не очікуючи нічого доброго від її слів. 
— Костя.. у нас великі проблеми…— вимовила вона і опустила голову. На наші схрещені руки впала сльоза, Віка змахнула рукою і знову підняла на мене свої очі. — Машці потрібна пересадка кісного мозку. У мене є гроші. Але немає донора. Я не підходжу. Та й ти не підійдеш…
Треба ставати в чергу і чекати… А це час.. і я …

Я слухав всю промову наче через вату.. ніби хто напхав мені у вуха цієї білої мʼякості і щось розказував, а я намагався вслухатись. 
Це якщо малій потрібна така пересадка, то у неі що.. Онкологія? 
— Так.. але ще можна вилікувати. — здається, останню репліку я промовив вголос. — або нам треба терміново зробити Марійці братика чи сестричку, але це теж, щонайменше на рік затягнеться, а там, невідомо яка буде стадія . Ми ще рано виявили, але динаміка невтішна…Костя! Ти мене чуєш….?

******************
Артилерійський обстріл тривав вже з півгодини точно. Орки лізли з усих дір. Ми не відступали, та розуміли, що вже треба. Наказу не було, тож ми тримались. Я хотів вибратись з окопу для ширшого огляду та як тільки ступив на землю  стегно прострелило пекельним болем. Власне мене підстрелили. Кров хлюпнула, я впав назад та прямо в обійми Моджахеда. 

— Віра!. .. Шо, опять? 

— Помогти не хочеш? — прокрихтів я. Намагався затиснути рану та зупинити кривавий фонтан, як мені здавалось. Краєм ока вихопив, як Влад дістає турнікет, антисептик та шприц зі знеболюючим. Медики на полі бою, це звичайно добре, але в них і без нас турбот вистачає. 
Під канонаду перестрілки товариш діяв дуже швидко.
— Ну ти вчудив? Якого хєра тебе туди понесло? Герой, блять..

Застогнав від дій Влада. Закручував турнікет.

— У нас вже скоро ДНК змішається з такими темпами. Групи-то однакові..

— Ага, почку, єслі шо, можна буде пересажувать.. — про скрипів я. 

— Нє, почку не отдам. Кісного мозку можна трошки відщипнуть..

— Там клітини беруться.. — відкинувся на землю. 
— Та похєр.. — всміхнувся друг і схопився за автомат. 
 

************************
 

— Костя! Ти мене чуєш?

Зі спогадів, які лавиною накрили мене вирвав скрик Віки. Тріснув головою , отямився. Треба брати себе в руки. А головне, витягти Марійку. І здається я знаю де шукати вихід. От як би ж ще знати, що двері там мені відчинять. 
— На коли потрібен донор?

— Якнайшвидше. Треба ж пройти низку досліджень, аналізи, підготовка… це ж не за півдня робиться. Людина повинна бути мало не повним двійником реципієнта. Де я тобі дитину ще одну візьму? На три ДЕ принтері не надрукую. Хіба в тебе десь є запас на. 
В Цей момент, я закляк. Віка це помітила і теж напружилися. 
— Є.. Віка. Є. Але  не записна. В мене є син.

Жінка зблідла ще більше. Витягла руки з моїх долонь, зробила крок назад.

— Не можна калічити ще одне маленьке життя. 
— Йому десять. Це було до тебе..

— Це через неї ми розлучаємось? — питання звучало недоречним, враховуючи, що ми вирішуємо долю нашої спільної дитини. 
— Це через мене, та мої почуття до матері хлопчика. Але Марійка теж моя дитина. Я про нього нічого не знав до недавно. Не звинувачуй мене в зраді. Я був чесним з тобою завжди..

— Та вже ж.. краще б брехав іноді. 

Вона розвернулась і широким кроком попрямувала у відділення. Я побіг за нею. 
Залишалось тепер тільки якось поговорити про це з Алею. Чи дасть вона згоду? Чи зрозуміє Давид…?