Розділ 21. Зізнання.

— Ти саме тоді потрапив в полон? — запитала у Кості, розміщуючи цукор в каві. Це вже яка? Третя?

Костя кивнув. 
— А до мене тоді Влад приїхав…. Сказав, що ти зник безвісти. І скоріш за все, не варто й сподіватися на краще… А я .. мене.. розумієш… — відчула, що щипає  в носі. Підвелась та підійшла до вікна. Відкрила стулку настіж, дістала з кишені айкос. — у мне ж наче душу вирвали… от знаєш.. люди живуть зі штучним серцем, існують без частини мозку… але якщо нема душі — ти не людина… 

— І Влад тебе втішив… — буркнув під ніс.

— Втішив. Але не так, як ти думаєш.. — я не збиралась ні за що виправдовуватись. Він уже зробив для себе свої висновки і  жив з ними протягом багатьох років. Тоді як сам не без гріха..

Кілька хвилин стояла непорушно, курила і дивилась у вікно. в кухні панувала гнітюча тиша. 
— смачно..

— Що? — не зрозуміла і оглянулась. 
Костя Сидів за столом і доїдав омлет.

— Такий тільки ти готуєш..

— так.. готую. малому теж подобається..

Я особливо й не збиралась приховувати від Кості сина. Та він жодного разу не дав про себе знати, тому я й не шукала зустрічей. Не шукала нічого. Пірнула з головою у фальшиве сімейне життя. Давид називав «татом» зовсім іншого чоловіка, який хоч і не проникся до нього батьківськими почуттями, але все таки виростив і багато чого дав. Він навчив його їздити на велосипеді, стріляти з лука, тримати удар. Їздив з ним на риболовлю і вчив орієнтуватися в лісі без приборів та гаджетів. Тому, щось Свят та дав йому. Хоч на його обличчі завжди проскакував кривий усміх, коли Давид називав його «татом». В решті-решт, саме полковник був зі мною на пологах.. він підтримав. Він любив нас, по-своєму. Такою солдатською сухою любов. І, власне, після війни мені цього було достатньо. Хотілося вже спокою і стабільності. Тому, я навіть вдячна йому за все, що він для нас зробив. Зараз, звичайно він приділяє нам уваги мімімум. Та я не ображаюсь і не вимагаю нічого. Не маю права навіть морального. Ми розійшлись далеко не ворогами, але й кращими друзями, нас теж не назвеш. Все ж, він нас відпустив. З його сторони це було шляхетно і з повагою перш за все до себе. 
— Що йому ще подобається? 

— Геть усе, що й тобі…— вимовила тихо і розвернулась до чоловіка.  — він твій син, якщо ти хотів це спитати. 
— Але Влад сказав..

— А мені, Влад сказав, що ти сконав в тому бісовому полоні! Що тебе впізнали по ДНК! Ти розумієш це???!!!!! А ти он.. живий! Живіший за багатьох! Ще й з дружком своїм спілкуєшся! Мені, пізніше, коли син був ще малим, Святослав розповів, що ти живий. Та й живеш ти недалеко від мене, як я думаю! Тож, при бажанні, все міг би дізнатись! 
— То чому не прийшла? Чому не повідомила???? Як ти могла? Ми б могли бути разом! — закричав Костя і підірвався з-за столу. Він не був вражений новиною про сина. Його реакція була буденною, наче йому кожен день повідомляють, що в нього є син-підліток. І можливо я б йому навіть по мордяці його виголеній вмазала, але .. 

— У Тебе телефон дзвонить..

Мигцем витяг з кишені гаджети. Рухи були різкими, смиканими. Глянув на екран, скривився та вимкнув шарманку, поклав на стіл. Через мить телефон знову розірвався дзвінком. 
— Це Віка.. дружина. — сконфужено проиовив. — Маю відповісти. Вона зазвичай не така наполеглива. 
Щоб не бентежити гостя, я вийшла до вітальні та присіла на низький диван. Сльози самі собою покотились щ очей. Чого питається, рюмсаю? Я зробила свій вибір. Так, мене підштовхнули до нього, але силою ніхто не змушував. І я безмежно вдячна і за це , і за  ту підтримку, яку отримала. І що тепер? Заявить свої права на сина? Перешкоджати спілкуванню не збираюсь і не збиралась ніколи.. аби ж він тоді тільки дав знати…Але ніц не було…То які можуть бути претензії? І от все наче собі по поличках розклала, та гірка волога все одно з очей ллє, як з відра. Вже й носом хлюпати почала некрасиво. Обличчя руками затулила й тихо схлипнула. 
На плечі опустилась важка чоловіча долоня. Тіло вмить прошило тисячами голок, як тоді. Миттю відреагувала та прибрала руки . Втерла сліди своєї слабкості і глибоко вдихнула. 
— Алю.. — хрипко промовив чоловік. — якщо зможеш, прости мені, за все. За все що зробив неприпустимого, і що не зробив.. Розумію, що не маю права, щось вимагати в тебе. Надто багато часу минуло. Та я б хотів познайомитись з сином. 
— Давид. — відгукнулась я.

— Що?

— Його звати Давид. 
Чоловік усміхнувся і повільно присів біля мене. Я трохи відсунулася, бо жар його тіла зводив з розуму і вимикав мозок. 
— Давид Костянтинович. …

— … Святославович…— зізналась. — Свят записав на себе дитину.

— То він знає… — не питав, а констатував. Тяжко видихнув І відкинувся на спинку дивану. — Чому?

— Тому що так тоді було безпечно..Та Давид не дурник, багато помічає. Ставить питання.…

— Підозрює?

— Можливо. Та я хотіла розповісти йому трохи пізніше. Та мабуть доля так склалась. ..

Костя спохмурнів, голову на руки опустив, пальцями довгими, музикальним чуприну поворушив.

— Мала в лікарню потрапила. Мушу їхати. …Вибач. 
Я кивнула. 
— Можна я дзвонитиму? 
— Можна..

— А в гості?

— Не нахабній, Віревський! Донедавна ти знати не знав про наше існування, в тут різко любов всесвітня спалахнула!

Чоловік прикипів до мене своїм поглядом на дні якого вирувала буря, подався до мене та встигла руку виставити, тож Костя тільки чолом притулився до мого. 

— Вона й не згасала, Алю….Я подзвоню сьогодні.

*****************
Зачинила за чоловіком двері й притулилася до до них в передпокої. На ватяних ногах присіла в порозі й на коліна лікті склала. 
Важко.. важко згадувати, вирити себе, думати: як би було краще..

Довго голову собі морочила, аж отямилась, коли будильник почула, що з гаджета лунав. 
Ставлю собі зазвичай, щоб не забути й орієнтуватись в часі. Будильник продзвенів — за Давидом в школу час. Подзвоню малому мабуть для початку, бо то такий жевчик, що цілком може з друзями пішки дістатись.