Розділ 20. Подарунки.

«Сонце! Ти як?» — прилетіло від малої.

А що я можу їй відповісти?  Не хочу  зіпсувати сюрприз, бо буде чекати, готуватись. А мені б спочатку на безпечні землі виїхати.. Але й ігнорити не можна. 
Командир спочатку не хотів пускати в заслужену відпустку, але я наполіг. Тому мчу на рідні землі. 
 «Нормально» — відписую — «поїв і в шапці».

З перших  днів цей вислів став нашим своєрідним колом того, що все добре. Тому, відкладаю гаджет і мчу далі. Далі від вибухів, безкінечноі стріляними, кіптяви та запаху крові, який вже осів на рецепторах та вʼївся в шкіру.

За останній тиждень, спілкувались мало. А ті хвилини, що міг дозволити собі відписати своїй, були категорично крихітними та відповідала Аля якось сухо і односкладово. Якась напруга відчувалась в кожній літері, кожному розділовому знаку. Здавалось вона довго думала над написаним, перед тим, як натиснути кнопку «відправити». Щось постійно стирала, знову писала… А потім приходило коротке «угу» чи «ок». Щось її турбувало.. А може просто втомилась. Це я й хотів дізнатись. Ну і привітати з Днем Народження. Війна-війною, а своє свято потрібно святкувати обовʼязково. Ну і без подарунків ніяк. Зробив маленькій герба з кулі, яка застрягла в броніки в районі серця, а точніше під ребрами. Там під броніком, в кишені сорочки була її фотографія. Захистила мене. Завжди була і залишається моїм білим янголом. 
 

Коли заїхав в Дніпро, одразу відчув різницю. Не дивлячись на те, що місто часто знаходиться під обстрілами, тут все одно панує зовсім інша атмосфера. Тут … спокійно. Люди не метушаться, спокійно пересуваються вулицями міста, пʼють каву в невеличких кавʼярнх, грають з дітьми на майданчиках, сміються, гуляють з собаками. Таке враження, наче я потрапив в паралельну реальність. Тоді хотілось кричати: Агов! Люди! Лінія фронту в кількох кілометрах від вас!!!

Але зупиняв себе. Розумів, що як би не вони — нас не було б що рятувати. Не було б за кого битися. Тому ми там, а вони тут. Нехай так і буде, всі на своїх місцях.

До Києва дістався доволі швидко. Пізнім вечором, під комендантську годину, вже відчиняв двері своєї квартири. 
В ніс пахнув стійкий запах пилу, треба буде обов’язково прибрати житло. Та не зараз. Чомусь дуже хотілось до Алі, і пофіг, що День Народження у неї завтра. Отож, кинув рюкзак в кімнаті. В два кроки опинився в ванній кімнаті. Швидкий душ, освіжив. На автоматі потягнувся до електробритви та вчасно загальмував. Кинув погляд в дзеркало, з якого на мене дивився бородатий мужик, більше схожий на єті. Але я пообіцяв Алі не голитися, тож довелеться опанувати науку догляду за бородою. Про себе хмикнув, згадавши старі відео польського блогера, де він частенько демонстрував свою вранішню рутину. В тому числі, показував, як він доглядає за бородою)). А що, куплю світло, налаштую камеру і теж буду знімати, стану ютубером. Після війни звичайно.

Ох і думки в голову лізуть! Це хвилювання чи що?

У вбудованій шафі, що розміщувалась в моїй спальні лежав деякий одяг в чохлах, щоб пилом не припадав. Закинув светр з джинсами у відпарювальну  шафу на десять хвилин, поки варив каву із залишків зерен, що знайшов на кухні. Швидко розправився з гірким трунком, одягнувся і майнув до Алі. Квіткові магазини вже на жаль не працювали, та пообіцяв собі, що завтра вранці обовʼязково потішу малу її улюбленими фрезіями. А зараз.. зараз терміново треба її побачити. 
До її будинку порожніми київськими  вулицям домчав за лічені хвилини. Ще мить і я біля її дверей тисну на кнопку дзвінка. 

Декілька хвилин постояв, але відгуку не було ніякого. Натис ще раз. Вона вдома, однозначно. По-перше, вікна кімнати виходять у двір, а в ним я бачив світло. Та й локатор вказує на місце перебування її гаджети. Тому, логічно подумати, що вона таки вдома. Може заснула? Тисну ще раз. 
За мить, чую шарування капцями об підлогу, тихий звук клацання замка і перед очами постає моє персональне чудо. Лохмате від сну, в короткій трикотажній піжамі і …. В моїй картатій сорочці, яку я колись залишив у неї вдома, щоб була..

— Костя… — промовила вона лиш губами. Мабуть ще й сама не усвідомила, що я не сон. Я тут, ось він. Та щось таке в її погляді промайнуло. Що зірвало мене з місця і змусило впечатати в себе бажане тіло. Накрив її губи своїми і зробив нарешті те, про що півжиття мріяв. 
Аля відповіла одразу з усією пристрастю, хазяйнувала своїм гострим язичком в моєму роті, пестила язик і губи, наче чекала цього, готувалась. Тримаючи дівчину в повітрі, притискав обома руками, ногою зачинив важкі двері, та так, що грюкнуло  на весь підʼїзд. Та ну і грець із ним. Закинув стрункі ніжки собі на пояс і поніс мою згубу до горизонтальної поверхні. Руки вже хазяйнували під легенькою піжамкою, стискаючи кругленькі сіднички. Її пальчики бешкетували в моїй чуприні і я мало не муркотів від задоволення та щастя, яким наповнилась вся кімната. Я тримав в руках своє персональне чудо! 
Ми загубились в годинах, одязі й просторі. Ми досліджували губами й пальцями тіла один одного, випробовуючи на витривалість, шепотіли один одному ніжності межуючи з відвертою вульгаршиною. Були відкритими і відкривались ще більше, проростаючи й пускаючи коріння під шкірою, пускаючи венами наші нестримні почуття…

Вранці, як тільки зрозумів, що магазини вже почали відчинятись, швидко зібрався і побіг за квітами. У моєї головної квітки сьогодні День Народження. Захопив ключі від квартири, що лежали на комоді й тихенько вийшов.
В найближчому квітковому купив величезний букет еустоми, бо фрезій не було, в кавʼярні захопив каву та круасани і окрилений та збуджений попрямував до коханої.

Так легко ця думка оселилася в моїй голові і я зрозумів, що вона до біса правильна. Що так має бути. Думка про кохання розлилася по тілу не тривогою і страхом, а навпаки; стало тепло й спокійно. Наче впевненість якась зʼявилась. Та мабуть не потрібно поспішати. Бо це я тут розмріявся, а може у Саші зовсім інші плани. 
І плани були… Але не у дівчини.