Розділ 19. Не переймайся.

За два тижні.

 — знов Альці строчиш?

— Ага.. —протягнув друг.— що на цей раз? — броніки, труси і все як завжди . — просто відповів друг.

 — ти її кохаєш?

— хм… не знаю….— та вона шле те, що командування не взмозі дістати. Всі дівчата хочуть заміж за зесеушніка.

— а ти заміж покликав?

—  та ще раз повторю: я не знаю! Просто Аля.. це Аля.. Чи тобі не знати. — вигукнув Влад. 
І я знав. У нас обох були до неї почуття і невідомо було, що з тим знанням робити. Я любив Олександру просто за те, що вона існує в цьому житті. Влад — за те, яким він стає поряд з нею. Він був закоханий в ідею кохати саме цю дівчину. Таку ніжну, сильну, сміливу, віддану. 

Повідомленням блиснув і мій гаджет.

»Костю. Ти як? Живий? Цілий?»

»Живий. Цілий. В шапці»

»Я броніки вам відправлю. Тобі щось треба?»

»У мене всього вдосталь. Не переймайся.»

«Ти ж не скажеш правду..»

Звісно, я тобі нічого не скажу. ..Час на чергування…

***********
Дні злилися в один суцільний кошмар. Чим тільки не били по нас. Але вже майже нічого не дивує. Чому »майже», бо досі приводить в шок людська витримка. Як наших хлопців, так і ворогів. 
Памʼятається, як  на на самому початку, на голому патріотизмі і оце все «разом до перемоги», «Україна вперед» , надивившись мемів про »чмобіків» ми сміялися з них і відчували себе богами війни. Здавалось, що для для перемоги там не вистачає лиш тебе і тільки з твоєю присутністю щось зміниться, зсунеться з місця і ми отримаємо таку жадану перемогу разом з усима відібраними землями. 
Але ні. Коли нас везли на найпершу нашую позицію,  то сказали, що тут починається пекло. Та пекло почалось набагато пізніше. Там був перший шок! Перше усвідомлення, що не дарма наших військових називають кіборгами, термінаторами, котиками, і ще дуже багато хвалебних епітетів. Друге усвідомлення: ворог крутий. В деяких випадках потужніший за всіх нас. І що не можна не недооцінювати ворога — це найперша помилка, яку роблять усі.. 

Тут вперше розумієш справжній зміст фрази «йти по трупах», бо я це бачив на власні очі. Ба більше! Робив так само. Йшли по трупам після довготривалого бою, вишукували наших трьохсотих. 
Особливо запамʼятався момент, який до цього бачив лиш в американських військових блокбастерах: коли наткнулись на бійців з приватної військової контори. Страшні люди. Чи не люди.. так не допетрали тоді, бо отримали кабзди ми тоді знатно. 
Вони перли на нас наче рій мурашок. З усих щілин, з-під навісів, каналізаційних люків, ще з якихось дір. Наче щури. Як тільки один падав від кулі, другий за ним вмить обеззброював, тягнув боєкомплект та не переставав сканувати простір і відстрілюватись. Погляду шалений, скляний. Бачу ціль, не бачу перешкод. Своїх вони кидали, навіть не замислюючись над етичною стороною питання. У них був наказ, мета і все. Більше нічого не хвилювало. 
Нас тоді відтіснили. Не змогли зайняти потрібний нам квадрат. Не врахували багатьох моментів. Та, як відомо, на помилках вчаться. От і ми навчились. 
Сьогодні бій. Сьогодні це коли? 
Так, дійсно, іноді можна загубитися в днях, бо не встигаєш за подіями.. Не розрізняєш, де сонце, де місяць...

Майже вже добу сиджу на трупі якогось вагнерівця, чи я ні в біса вже не шарю, кого ми тут накрили. Просто клейонкою прикрили. Шоб вже не геть на мертвичині сидіти. Сморід такий, що в прямому сенсі слова виїдає очі. Хлопці, ті що лишились,  намагаються жартувати. Теж мені, бліндажний стендап, курво. 

Скільки нас тут зараз?

Мало!

Менше від тої кількості, що була. Немає Вятки, Мамоа, Вікінга, Фіцика і ще до дідька багато хлопів.  З Деякими взагалі ще вчора ввечері на чергуванні були. Я помінявся, вони ні.. і вже ніколи не поміняються. Тепер їхні душі вічно бродитимуть по цих краях. Чому бродитимуть? Бо не полетять на небо! Не дадуть спокою останній гниді на цій землі! Не полетять, тому що ще стільки справ незакінчених тут.. стільки слів не сказаних.. Не полетять, бо всіх нас охороняють і нашими особистими янголами стануть.

Півпоглядом перехоплюю двіжуху в мою сторону. На льоту ловлю пляшку з водою.

— Вірко! Не спать! — гаркнув лейтенант. Харе вже соплі жувати! Підйом! 
Облився трохи чистою водою. На мить стало легше. Тепер час дати оркам тирки.