Розділ 17. Окоп

Снаряди вибухали над головою настільки сильно і часто, що здавалось кінця і краю цьому пеклу не буде. Арта гатила з усих сторін. І з нашої сторони і зі сторони орків. Постійно, гул не переставав ні на хвилину. Хоча може й на хвилину як раз і були затишшя. Та то більше для перекуру.  Автоматні черги роздавались то тут, то там. Крики і гомін звідусіль. 

Аля приїхала разом з іншими волонтерами на нуль. Домовлялась наче, що до Кості і Влада в бригаду, а вони щось там на плутали, та привезли їх в сусідній. Хоча цим хлопцям, вони теж передавали допомогу. 
Ще в автобусі, напнули на себе броніки, шоломи, перевірили рації. Та не думали, що з перших секунд попадуть під вогонь. Довелось вистрибувати на ходу, та бігти до найближчої посадки в окопи. Бо до позицій було далеченько. З ними їхали супроводжуючі, тому прикривали як могли.

Аля лежала в окопі, прикриваючи голову. Солдати, що були з ними відстрілювались і постійно переговорювались . Алі і ще двом її колегам наказали не висовуватись.  Тому, коли вгатило прямо біля них, Аля нічого не бачила, а потім і не чула. Скільки пролежала в такому напівпритомному стані було невідомо, здавалось, що зверху з усього розмаху впало небо. Її присипало землею і якимись уламками, бо чітко відчула, як на спину прилетіло щось важке. Безперервиний дзвін у вухах та неможливість сфокусувати зір, збивав з пантелику. Коли підняла голову, перед очима все розпоивалось, миготіло, як в старому телевізорі  і було наче в тумані. Тремтячими руками вона намацала так звані стіни окопу і спробувала піднятися хочаб на коліна.. У вухах продовжувало дзвеніти і вона не могла розібрати чи ще гатить, чи є ще живі люди, окрім неї..  Піднятися до ладу не вдавалось, відчувала, що в очі потрапив якийсь бруд, намагалсь руками витерти їх, та не допомагало. Тактичні рукавиці також були брудні, що тільки погіршувало ситуацію. На мить стуснувши головою, постаралась привести себе до тями і сфокусуватись хоч на чомусь. 
Периферійний зір вихопив рух ліворуч. Аля механічно повернула голову і тут же була повалена на землю. Горло здавило спазмом і не взмозі видати найменшого хрипу вона почала хаотично махати руками й ногами, намагаючись скинути із себе нападника. 

— Свої! Свої! — долинуло до неї крізь вату, що наче засліпила вуха. — Свої, мала! Стій!

Аля спинилась, чуючи рідну мову, що чудодійним еліксиром розлилася по венам, зігріваючи та пробуджуючи. Звела брови на переніссі, концентруючись на обличчі. 
На неї зверху дивились сірі глибокі очі. Пів обличчя було приховане балаклавою з малюнком вишкіреного скелета, що справляло неабияке враження при близькому контакті. Навіть лякало, проте… проте Алю було вже важко чимось налякати.

— Вірко мене прибʼє… — прогундосив солдат не встаючи з Алі. 
— То може вже встанеш з мене, що він тобі не повідкручував нічого, ненароком..? — промовила в тон йому Аля. 
Хлопець гмикнув і почав підводитись на коліна. допоміг піднятись дівчині і вона з подивом помітила, що саме в цей час не стріляло. 
— Віра послав по тебе. Сказав, не приведу, прибʼє. А там автобус розстріляний. Уяви…

— Так я ж жива! 

— ага! Тільки покоцана вся. Бігом в машину, поки тихо. 
Аля встигла відмітити, що Дімки і Люди не було поряд. 
Хлопець наче відчув її питання:

— твої вже у нас. Давай бігом. 
І вони побігли до транспорту. Кучугури снігу не давали можливості швидко перебирати ногами, шолом норовив опинитися на носі, тож доводилось його постійно смикати назад. Важкий бронік тягнув униз. Чомусь не додумалась взяти собі полегшений, натомість натягнула на свої пʼятдесят кілограм живої ваги, здавалося, ще стільки ж.

Солдат з позивним на шевроні Бурий, щось без перестану бурмотів, тягнучи її на буксирі . Вдалині роздалися звуки виходів та вони вже мчали дорогою до розположення.

За кілька метрів до позицій загону Кості і Влада Аля побачила їх.. Іі хлопців. Наче дві скелі вони височіли над усима, хоч і були вкриті білими маскувальними плащами. Чекали.. Вони чекали на неї. 
Ще ніколи їх побратими не бачили такої сцени, коли двоє друзів мало не дістають з машини одну дівчину і починають її обіймати та кружляти по черзі.

Було б дивно, якби крамольні думки не закрались в їх голови та інші органи. Війна-війною, а там мужики без жінок хто-зна скілкьки часу. І чи дочекаються їх кохані, не відомо. А тут.. двоє та на одну. 
Хлопці з бригади щось чули про дівчину-янгола, що допомагає і наче як Віра та Моджахед щось не поділили через неї. Та картина, що відкрилась зараз була… дивовижною. 
Аля була прекрасною у всій її безпоседності. Вона була щаслива , що нарешті побачила їх, та помагала. Усмішка не сходила з її обличчя, а дзвінкий сміх розлетівся посадкою і з вітром, здавалось донесеться навіть до позицій орків. 
Радо зустріли її й інші. 
Розмістились в теплому бліндажі. Коробки з допомогою прийшли ще декілька днів назад, тому хлопці встигли все забрати і розділити між собою. Дякували Алі та її колегам за такі дарунки, за теплі шкарпетки, горілки, буржуйки, які привезли окремо. 
Пообідавши сухпайками, які Аля ж і передавала раніше, її навіть пригостили смачною кавою і частина хлопців пішли на чергування. Костя ж з Владом лишилися з Алею, щоб хоч трохи наговоритися. Бо вже завтра вона їде, а вони .. а вони — ні.

— А Костя за два тижні у відпустку, знала? — промовив Влад, хитро примружуючи своії шоколадного кольору очиці.

Костя тут же пнув друга в бік, а Аля застигла, так і не встигши піднести печиво до рота. Клубок образи застиг в горлі.. Вона не знала. Хоча завжди заздалегідь їй повідомляли таке,  якщо хтось з бійців цього підрозділу йде у відпустку. Бо тоді вони готували великі передачі, щоб відвезти хлопцям. Там і амуніція, і продукти, і одяг… Відкривали експрес-збори в соц.мережах та з миру по нитці збирали кошти на потреби військових.

— Я сюрприз хотів зробити… Там же твій День Народження..

Аля прокашлялась. Моджахед постукав по спині ласкаво. 
— А Я казав тобі..