Розділ 15. Життя бентежне

Як виявилось, дізнатися про Алю всю необхідну інформацію виявилось легше легкого. І чому я не зробив цього раніше? А я знаю чому! Бо не хотів, не бажав! Жадав забути, викреслити, викреслити з життя, вирвати із серця, щоб не боліло, не муляло… 

Та не переболіло… 

Віка надіслала документи на розлучення. Сприйняв це — нормально. Навіть сам здивувався своєму спокою.. Не думав, що буде настільки, ніяк. 
Машку тільки дуже хотів побачити, та це питання ми з Вікторією спокійно обговорили телефоном. 

Я приймаю участь у житті доньки, забезпечую її, даю дозвіл на виїзд з країни ну і , звичайно, спілкуюсь, коли захочу попередньо узгодивши це з колишньою дружиною. 
 

— Я знайшов все, що ти просив. — мені на стіл падає рожева папка з якимись папірцями. Мій начальник відділу безпеки, а за сумісництвом друг і побратим Тимур Кричевський виконував моє прохання по добуванню інформації на Алю. І вельми покреативив з оформленням.

— Рожева? — скептично дивлюсь на друга.

— А шо? Вона ж дЄвочка. — Жартує.

— Ага… »пусть в меня бросит камень тот, кто скажет, что это девочка» — цитую старий твір Ільфа Петрова і глипаю на це рожеве чудо, та ще й в … єдинорогах? І знову якась маячня в думках: «нехай проблеми та негоди з собою заберуть єдинороги». От уже ж…

— шо це, пане Віревський? Ворожа література? — підстьобує

по-доброму.

— Отямся, брате! Де «12 стільців», а де ворожа література. Кіса Воробʼянінов постраждав від свавілля радянської влади. Він був би в захваті почувши, що імперія «такі рухнула».

— Ого! — здивовано протягнув побратим.

— отож… — підняв вказівний палець і посміхнувся. 

— звідки ти такий розумний?

— в школу ходив. — повернув кпин Тимуру. — то що там?

Друг всівся в крісло нав проти мене, вальяжн відкинувся на спинку і мовив:

-/ ой, так скучно, шо аж не інтєрєсно. Все як на долоні. Акаунти не захищені. Один пароль на всі сторінкт і навіть банківський пароль. — протараторив він. — інстаграм, фейсбук то купа фоток з сином і без сина. Безкінечні тексти, робота з текстами, курси написання текстів. Вона викладає, типу ментор для початківців. Всякі мамочки, котики. Загалом, такий собі лайфстайл.

-/ а чоловік? — це питання мене хвилювало теж, ясна річ.

— розлучена. Років пʼять як. 
— Батьки?

— з батьками там трохи мутно… батько виявився російським інформатором, але впіймали його пізно, дуже пізно. Ніхто навіть подумати не міг. Але його обміняли якимось чином і він з новою сімʼєю зараз живе на своїй історичній батьківщині. 
— на болотах?

— ага. В Таган-розі. — продовжив він. — мати тут. Хворіла. Лікування оплатив колишній чоловік. Ти до речі впадеш, коли дізнаєшся хто це..

Та я здається знав… і мені було дуже цікаво, як вона потрапила в його тенета…

Тимур ще щось розповідав, здається друг сьогодні в хорошому гуморі, тому теревенить без угаву.

— … тільки я все одно не розумію… — здається, я щось пропустив.

— .. що?

— та кажу, навіщо було мене просити про неї все дізнатись, якщо ою просто можна було знайти її в фейсбуці..

— сам не знаю.. — припер рукою очі, пролистуючт чергову фотографію з якогось відпочинку. Гарна. Вона стала ще кращою..

— Так, а хто вона? 

Я Підвів очі очі і хитро блиснув на друга. Він не знає всієї історії, бо познайомились, коли нас перекидали з частини в частину. Вже в Авдіївці. Кліщівку разом звільняли, хоча до того часу, там вже не було чого відтягти. Орки зрівняли із землею ще одне село..
— це наш янгол-охоронець…. Вона всю нашу бригаду на плаву тримала…

— Та ну, ти гоніш!

Здивуванню друга не було меж, тому довелося трохи переповісти нашу історію. Звичайно, без подробиць. 

Той ранок не видаввся із самого початку. Щось мені здається, не в той час я народився. Стільки років пройшло, технічний прогрес досяг космічного рівняння, а я все ще вовтузився на рівні ну.Ну ніяк не міг подружитися з новинками сучасної техніки. Розібрати і зібрати РПГ — не питання. Почистити «калаш « на раз плюнути! Перепрограмувати дитячого дрона на … не дитячого — справа двох хвилин. А тут — посварився з кавоваркою. У нас з цією машиною одразу не склались стосунки, тому вона нещадно зривалась на мені. Отож, був я кавою облитий двічі і стільки ж разів переодягатися. І ще щось пішло не так з паровою шафою, тому довелось шукати простий джемпер в звичайній шафі. Господи! Ну навіщо це все? Чому не можна простот попрасувати звичайною праскою! Хочу назад!! На кілька десятиріч…

Коли Тимур привіз мене до ймовірного місця проживання Альки, я й подумати не міг, що мене наздоженуть такі пригоди. Мало того, що вперіщів дощ, а парасольку я не взяв, так ще й якась панянка штрикне мені прямо в око своєю. А що ця панянка виявиться Алькою, я взагалі не міг навіть уявити. 
і от, сиджу зараз у неї в квартирі, мокрий, з підбитим оком, але неймовірно щасливий від зустрічі. А ще… а ще, моїм тілом розходяться ті самі електричні імпульси від кожного її дотику, як тоді.. десять років тому

— Зараз, потерпи ще трошки.. — щебече Наді мною Саня, поки я сиджу на її куценькій кухні. Вона капає мені очі якимись краплями,ніжно торкається мого обличчя, а я лапки муркотіти від кайфу, наче березневий кіт і линути до її долонь все ближче і ближче. 
— Десять років терпів, потерплю і ще .. — пробурмотів у відповідь. Відчув, як крапля ліків потрапила в око. Автоматично моргнув. 
— от і все! Десять-пʼятнадцять хвилин і будеш, як новенький.  Сиди, відпочивай.

Аля заметушилась біля плити, грюкнула чайник на плиту. Звичайний, до речі. Не оці новомодні без кнопок, без кришок і чого там ще, а такий зви-ЧАЙ-ні-сі-нький, як тоді, до війни. Дивний час був. Ми не цінували те, що мали, переймались через якісь дрібниці, не думали, що завтра може не бути. Ми сварились з близькими, кидали коханих, не уявляючи, що може бути день, коли на твій дзвінок не буде відповіді не тому що людина образилась і не відповідає з принципу, а тому, що нема кому відповідати і нема з чого.. тому що просто вже нема….