Розділ 14. Дощ.

— Давид!

— шо? 

— ти знову за планшетом? — і тиша. 
Це ж мабуть, не встиг очей розбудити, як вже бавився новим гаджетом…
Так завжди, коли наш таточко одарює дитину черговою дороговартісною іграшкою. 
Минулого місяця це був який новомодний скейтборд, по-за минулого стотисячний плейстейшн. Ну, а що я хотіла? Домовленості виконані, тож вимагати уваги до Давида з його сторони, я елементарно не маю морального права.  Ми розлучилися мирно. Сина він не кинув, хоч і багато чого знав… Та й мав кілька спроб повернути мене, але мені це вже не треба було. Свою частину угоди я виконала, він теж. Тож, сталося, як сталося…

— ну маааа..

— не мамкай! Іди снідати.. — глипнула на старий годинник на стіні. Ох! Добре, що встала раніше. ….

Перевела погляд за вікно, помішуючи кашу. Так, погода сьогодні не тішить, небо затягнуте важкими свинцевими хмарами, що нависають над містом, наче оксамитовий балдахін. Вітер гне дерева, а нестримний дощ поливає сірі вулиці…

— Там дощ.. — проквилила моя дитина, та все таки вибрався на світ Божий, себто на кухню. Ще й піжами не переодягнув.

— А тут каша з сосискою і салат. — Так. Отака, я хрінова мати. Моє чадо їсть сосиски і… нічого не сталося. 
Давид з видом великомученика всадовив свою тушку на яскравий стілець, з не менш стаждущим виглядом підсунув тарілку і виделкою підколупнув шматочко огірка.

— Вакуум робив? — зупинила його. 
— Мгм…

— воду пив? — спитала. — не пив. — поставила склянку з водою. Чадо тяжко видихнуло, але склянку взяло і навіть зробило два великих ковтки. Молодець.

Нарешті цар Давид таки почали їсти… Фух. Налила собі кави, взяла шоколадку. 
— Ма!

— фо!! — відірвалась від горняти з кавою і підняла очі на сина. Повний рот солодкого блаженства не дав можливості випекти, щось більш змістовне, тому глипала на сина.
— от ти така вся правильна! Вода, вакуум, вуглеводи на сніданок, а сама снікерс точиш!! —і от правильн ж говорить. Не підкопаєшся..

— Іж давай! Поліція моралі! — пробувала, проковтнула. Той снікерс мало поперек горла не став. Зажмурилась і силою думки проштовхнула далі по стравоходу. От хто тебе за язика тягнув. 
— О! То все карма!! — задоволено і майже злорадно протягнув син. Боже! Кого я виховала!? «Ні любві, ні тоскі, ні жалості», як в якомумь фільмі співалось…

— ти ще не одягнутий. — гаркнула. Дитя задоволено облизало ложку і кивнуло, що кучерявий чуб впав на носа. І в кого він такий ? Наче не було в нас «кучерявок Сью»…

— я сьогодні сам? — запитав Давид.

— ти сьогодні зі мною.. — відповіла, добивши таки той нещасний батончик. 
 

За двадцять хвилин ми вже виходили з будинку і я проклинала цю весну, дощ, дороги і політиків.

Поки бігли з Давидом сто метрів дощу через ями та калюжі, що в них утворились, в нас тричі склалась парасоля, нам перебіг дорогу чорний кіт, на якого смачно вилаявся мій, як я думала до цього моменту, інтелігентний син. Так куди там! Деякі звороти, я б і собі не проти запамʼятати, бо щось запаси української лайки в мене «іссякли». Я аж рота відкрила. На що Давид відповів мені наймилішою усмішкою і поглядом кота зі Шрека. От шо за дитина! Ну в кого? Хоча… я знаю в кого…

На зупинці ми стали під козирок, я притулила сина спиною до себе. Він не заперечував. і стали очікувати шкільного автобуса. Я тим часом, подумки склала план на день,  який виявився доволі насиченим. 
В думки залізла нещодавня зустріч з минулим. 
Не сказати, що я злякалась чи боюсь.. Ні. Радше це було несподівано. Стільки років не чула, не бачила їх і тут, на тобі! Ще й де? В маленькому містечку під Києвом. Я б не здивувалась, як би зустріла когось із них у Львові чи Запоріжжі, але… доля підкидає нам такі сюрпризи, що нам лишається тільки дивуватись. 
Насторожувало інше: чи спілкується Влад з Костею? 

Правда все одно рано чи пізно випливе….

З думок мене висмикнув син. Підʼїхав його автобус і він попрямував до нього, на ходу вітаючись з іншими дітьми зі школи, що також чекали на свій транспорт. За традицією цьомкнув  мене в щоку і побіг. 
Дивилась на нього крізь вікно автобуса, в мільйонний раз карбувала на серці такі рідні і в той час же далекі риси обличчя, рухи… звички.. Кожного разу, коли відпускаю його від себе, так роблю. Запечатаю в собі на завжди..

Автобус набрав дітей, малий махнув мені рукою і я пішла на пішохідний перехід. Автомобілі нескінченним потоком летіли дорогою. На другій стороні вулиці маячив супермаркет, в який я вирішила зайти, замість того, щоб в таку мерзенну погоду замовити доставку всього, що мені потрібно додому. Я стискала в руці ручку яскраво-помаранчевоі парасольки і дивилась як «зебра» на переході змінює колір. Ще одне із нововведень нашої інженерії — «зебра», що міняє колір замість світлофора. На диво винахід прижився, живиться від сонця, вираховує силу вібрацій і потоку машин на дорозі, і якось там сам регулює час горіння зеленого, або червоного кольорів. А між цими сигналами, в градієнтному порядку змінює кольори від насичено червоного, до яскраво зеленого. Цікаво. 
Нарешті перехід замерехтів кольром спілого огірка і я, опустививши трохи парасолю від пориву вітру, пішла на зустріч продуктовому шопінгу, чергам до безконтактних кас і вічно невдоволеним жіночкам далекобальзаківського віку.

Так задумалась на кілька секунд, що не помітивши перед собою перешкоду впилялася прямо в неї, ще й примудрившись пошкодити… перешкоду.

— Ай! Трясця твоїй матері! Та щоб тобі пусто було!— вилаявся хтось….

Я отямилась і зрозуміла, що не просто впилялася в чоловіка доволі кремезної статури, а шпицею парасолі поцілила просто в око перехожому. Ой, леле…..

— Господи! Вибачте! Я вас не бачила! — прошепотіла я на одному дихані..

Відкинула це знаряддя тортур і кинулась до моєї жертви.

Він трохи зігнувся, тримаючись за око одніє рукою, другою, щось шукав в кишені шкірної куртки.. Каптур шкірянки насунувся на голову