Розділ 13. Ще питання..

Повертатися в порожню квартиру було дивно. Вперше за стільки років, моє житло зустріло мене холодом та порожнечею. Навіть не зважаючи на ранній час відчувалося, що ця територія вмерла. Дружина пішла ще мабуть вночі. Зайшовши в ванну, не побачив на поличках милі оку жіночі штучки, якими любила заставляти всі поверхні Віка, не було навіть її улюблених брунатних рушників, які вона нещодавно купила. Вимив руки, сполоснув обличчя крижаною водою і сунув в дитячу.

Рожева, неначе ефірна хмаринка дівчача кімната виглядала пусткою. у вбудованій в стіну білосніжній шафі майоріла чорна неначе підземелля дплрожн діра де вогниками поблискувала сріблясті плічка, на яких висів одяг доньки.

 « І коли вона тільки встигла?« 

Ранок ранній на дворі, а дівчат вже тут не було. Нехай Марійка у бабусі, та коли ж Віка встигла все зібрати й виїхати. Не обійшлося мабуть без її брата…

З Володькою, я відверто не дружив. От з першого погляду чоловік бачив в мені ворога народу. Вважав мене безпринипним грубим солдафоном, ще й травмованим війною.

згадалося, як колись почув їх розмову на кухні у її батьків, ще до одруження.

— Віка, ти ж розумієш, що він хворий. Звідти, не повертаються нормальними. Він же шпехне тебе по маківці, як десь збоку гримне зпросонЯ і не помітить. Подумає, що то стріляють. Він не той, хто зможе захистити і обдарувати таку принцесу як ти, ніжністю. 
Я не бачив очі Вікторії, та почув її слова.

— от того і заміж йду за нього. Якщо він країну твою захистив, то і мене зможе. Він розрізняє де друг, а де ворог. На нюх чує. А ніжність… вона згодом прийде. 
Вона стояла на моєму захисті непохитною фортецею, неприступним яром, як він колись стояв під артою захищаючи Бахмут. 
Бахмут ми тоді відбили, зберегли територію. А я не зміг зберегти свій шлюб.. 

В той час … під час війни і після, шлюби реєструвались зі швидкістю світла, що здавалось ювелірні бренди не встигають в такій кількості обручки штампувати. Та через кілька років, з такою ж швидкістю статистика розлучень перестала тішити… Жінки кидали своіх героїв, з якими не змогли вжитися. Хтось пив, хтось впадав в депресію і апатію, хтось підсідав на адреналінову голку, як наркоман на героїн, а хтось просто не був вже тим, ким був до війни… Все змінилось. Всі змінились..

Спільна шафа в кімнаті теж пустувала. Я впав на нерозібране ліжко і закрив очі. Це був наче сон.. Мене кохали, я купався в тій безперечній любові, катався в ній, наче сир в маслі, а не змінився… Та чи і треба було тримати її, якщо в серці завжди була інша жінка, спогади про яку, хай би як далеко не запхав, та витравити не зміг. Тож, мабуть це було правильним рішенням. Нічого дитині бачити, як мати з батьком живуть разом, немов сусіди. Любов повинна бути. В усіх її проявах, від неїповинно бриніти повітря, вона повинна огортати, втішати і заспокоювати. Якщо немає кохання, не буде нічого… А ще зрозумів, що до Вікторії залишилась лише безмежна вдячність за прожиті разом роки, за доньку, за її мудрість та терплячість. Я щасливий, що був коханим нею. Але гидко від того, що не зміг подарувати їй того ж. Тому, залишається тільки побажати їй щастя. Донька? Донька зрозуміє… не зараз, то колись. Та для мене вона буде моєю найкращою в світі дівчинкою. 
Тепер мені конче треба вияснити, чи є у мене син?