Розділ 9. Пандемія.

Пандемія.

Рік почався одразу не дуже вдало. Країну охопила епідемія незвіданої хвороби, що косила людей, наче козак люцерну на полі.

Переповнені лікарні, паніка, перекриті кордони та відмінені рейси потягів та літаків. Нікуди не вибратись, нікуди не сходити. Економічна криза світового на тлі епідемії хвороби зі страшною назвою Ковід косила заклади, фірми, корпораціі. Всіх терміново переводили дистанційне навчання та роботу, щоби хоч якось та втриматись на плаву. Штрафні санкції за перебування в громадських місцях без маски та рукавичок і потухлі очі, що можна було розгледіти на тим намордником.. 

Стасистика розлучень не тішила. Люди не могли вжитись на одній території двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень. На поверхню сімейного океану спливав весь бруд та ядерні відходи характерів та образ, що таїлись на його дні…

Та Олександра не була б Олександрою, як би була такою, як усі і просто захворіла… Вона зламала руку. 
Дуже по-дурному, тому і слід було очікувати такого фіналу, коли Аля вирішила згадати дитинство і проїхатись на ковзанці, як робила це, коли їй було вісім. От чого дівчина не згадала, так це того, що вестибулярний апарат у неї нікуди не годиться і в секунди, коли її дупця мала б зустрітися з трєакдрдою кригою, її зазвичай ловив під пахви добрий друг, найкращий  з людей — Костя. А тому, забувши оце все, Аля завбачивши омріяну ковзанку, розігналася, і як тільки ніжка в масивному черевикові ступила на лід, в носі засвербіло, рука потягнулась до видатної частини обличчя, схованої під медицинські маскою, аби почувати, та неслухняний клаптик целюлози поїхав на коко, координація вмить кудись здиміла і Аля приземлилась… на бік.. правицею… До слуху, десь навіть з підсвідомості долинув жалібний «хрусь «, і тільки через кільки митей прийшов біль…. Алі не пощастило.

Не пощастило й тим, що діло було вже пізно ввечері, коли хороший хазяїн собаку на двір не випустить. Не пощастило тим, що це була саме права її робоча рука. Не пощастило, що витягнути телефон лівою рукою щ правої кишені наплічника теж виявилось не просто. Довелось його якось знімати, та шукати телефон цілодобового травмпункту. Але з орем навпіл вона таки знайшла одну… у чорта на рогах хіба що. Єдина де погодились прийняти без сертифікату про вакцинаці. Ще був квест з викликом таксі і як фінал, вона таки дісталась до місця призначення. Змучена, зла, Аля згадала, що навіть її мужиків поряд немає. Влада послала до біса, бо втомилась від невизначеності, байдужості і взагалі:

»шо то таке було?!» — думала Ал, сидячи в перевʼязочній. — «на який ляд я ото за  ним бігаю, як ужалена та мало не сраку підтираю. Де моя гордість, гідність і самоповага? Чи я зачарована ним?»

Ці думки відволікали Олександру від болю, топили собою біль від того, що сімʼя іі розвалилась. Навіть тривога за подругу, що начеб то просто застудилась, вже не хвилювала так сильно. 
А от за що почала хвилюватись, так за те, що прогнала Костю. Єдину людину, який був завжди з нею при будь яких обставинах. Але він поїхав до Італії на семінар, та так там і застряг, в першу хвилю пандемії і вже більше місяця не виїзний.

Ледь діставшись додому, Саня випила знеболююче та хотіла завалитися спати навіть не роздягаючись. Не стільки заважав той гіпс, з яким їй ходити до весни, щонайменше, скільки простотне було сил та бажання марудитись з остогидлим одягом. Навіть ідуий запах лікарні не змусив дівчину дошкандибати до ванні, аби вмитися. Написала лиш мамі повідомлення про те, яка оказія з нею трапилась та проханням не підіймати кіпіш і не хвилюватись дарма. Мовляв, вона дівчинка доросла і впорається сама. Можна було б звичайно погеройствувати та не казати нічого, бо ж бачилась з батьками рідко, проте, перелом руки , то як вагітність: рано чи пізно всі дізнаються, тож приховувати свій стан не бачила сенсу і краще вивалити правду матку одразу, щоб не було потім зайвих скандалів та образ. 
За мить до сну, Аля знову згадала Костю і що мабуть-таки треба перестати корчити із себе ображену невинність і помиритися з другом. Та як тільки прикрила очі, телефон пікнув звуком вхідного повідомлення. Здоровою рукою дотягнулися до гаджетів, який встигла кинути на тумбу Біл ліжка і увійшла в месенджер.

Влад. Красувалось на екрані.

»А щоб тебе тьопнуло в бік» — подумала Саня, та листа все таки відкрила. Чисто з цікавості. Що ж він ще може їй написати.

В—«Привіт красуне. Ти як? Я скучив. А ти?»

  «скучив він бачте! А я ні. І бачити, тобто читати, тебе не хочу!» — гнівно думала дівчина соватись на розкладному дивані, намагаючись зручніше вмоститися сама і якось вмостити загіпсовану руку, аби не муляло. 

Нарешті всівшись вже якось прийнялися друкувати лівою рукою відповідь:

А. — Привіт. У мене все нормально. Зламала руку. Та, як виявилось, я цілком справляюсь без тебе і це мене влаштовує. Тому, ні. Я не скучила за тобою.  — відповіла дівчина і страшно горда своєю відповіддю вже намилилась покласти телефон назад на тумбу. Але ні… не судилось. 
В. — Як ти себе почуваєш? Що болить? Я зараз домовлюсь зі знайомим в «Добробуті», тебе завтра приймуть. Я пришлю машину. Не ходи сама ніде. 
Аля тримала в руках телефон щ відритою перепискою і диву давалась.

 «Звідки у Влада така турбота? Це явно шось у лісі здохло, щоб він почав хвилюватись за когось окрім себе! І що це за накази?! Нехай ото сидить в своїй Германії і не нявкає.» 

Та написала трохи інше. 

  «Дякую за турботу, але не варто. Я все вирішила. Твоє хвилювання безпідставне. Ми більше не разом і я не хочу повторення. Всього найкращого.» 

Натиснула кнопку «відправити» і через мить повідомлення засвітилось двома синіми галочками, що сповіщали про прочитання писульки.

Погляд Алі впав на переписку, нижче за списком чатів. Костя. Востаннє вони переписувались доволі давно. І так Саня серце защемило, усвідомила, наскільки скучила з другом. Тому в тенетах гугл галереї була швидко знайдена їх з Костею  дитяча стара фотографія, де вони тримаючись за ручки сидять в пісочниці. Світлина відправилась у віконце повідомлення, а в рядок під ним коментар: